Машина хай і найжорстокішої Системи — є машина. Десь колись вона не спрацює. У цьому — чи не єдина надія особистості, яка втрапила між її колеса. Підполковникові чи полковникові, який наказав у супроводжуючій до справи записці відправити мене у найдальший гарнізон, слід було додати: "у піхотні війська". І був би мені капець. Я або б сам покінчив із собою, або мені б допомогли. Як це нерідко траплялося тоді, трапляється і донині, про що свідчить статистика. Чітко виконуючи наказ, мене відправили у найдальший, з тих, звідки саме приїхали "свати", гарнізон. Але втрапив я, можливо, ще завдяки — освіті, до школи молодих спеціалістів. А головне — в авіаційні війська, де чимало офіцерів мало вищу освіту або були колишніми військовими льотчиками, що теж накладає відбиток на людину. У школі, до якої я потрапив, не так цінувалася солдатська виправка, як — солдатська голова. Головою доводилося добре працювати. Голова мене не підводила. Я закінчив школу на відмінно (спеціальні предмети — чесно, без "показово-зразкових" натяжок) і мав право вибору, коли розподіляли по частинах. Одне місце було під Київ, у Бориспіль. Але це— надто близько до літературних і не тільки літературних "батьків". І я вибрав Чернігів. Втім, навіть у Чернігові мав один час проблеми. Але — заспокоїлося. Начальство мало в Києві уже інший клопіт, з іншими людьми. Система залишила мене в спокої, у надії на виховну силу доблесної Радянської Армії. Надії були небезпідставні. Я, звичайно, перевиховувався. Але із Сретенська привіз роман "Веселощі", із Чернігова — роман "Катастрофа" і ще дещо, що надруковане було значно пізніше.
Роман "Веселощі" (майже п'ятсот сторінок, оцініть мою армійську працездатність!) рецензувала для журналу "Дніпро" Ліна Костенко. У мене зберігся примірник рецензії. Рецензія надто поблажлива, відчувається співчуття до моєї "солдатської долі". Що ж, підтримка тоді справді була мені потрібна. "Виразний почерк новеліста і часом — точний кінематографічний зір. Добрі діалоги, мислення, а не сірий намул прописних істин. Біографія душі, а не лемішне дослідження, хто куди пішов і хто кого полюбив. Інтелігентність. Повновагість душевних мук і радостей. Психологізм, іноді жорстокуватий, іноді самотканий, але завжди — в складній графіці розчарувань і чуткій перкусії найглибших первопричин, — писала Ліна Василівна. — Словом, перед нами — письменник. Цікавій письменник. Своєрідний. Володимир Дрозд". Журнал не поспішав друкувати роман. А минуло трохи часу — і я сам попросив Ірину його забрати. Досі вдячний Ліні Василівні, ціную доброту її душі, але це ще був не роман. Принаймні як на мене. Це ще був тільки начерк роману. Збірка сюжетів. З неї в Чернігові і виріс роман "Катастрофа". І повість "Молохви".
У Сретенську я мав єдину перевагу перед іншими солдатами. Втім, як і в Чернігові. Право прокидатися на годину-півтори раніше од своїх товаришів по військовій службі і писати в сержантській, а потім — у лабораторії, за рахунок сну. Я вставав і йшов до сержантської значно раніше. Десь годині о третій, четвертій. Коли далекий Київ засинав, я сідав за письмовий стіл у сержантській кімнаті — творити… Отак і "натворив" — аж п'ятсот сторінок. Ще й декілька оповідань. О шостій тридцять у казармі звучала лунка команда "Подъем!" Я кидав недописаний рядок і біг — шикуватися. Одного ранку старшина Попович, сам — із Буковини, розчулив мене до сліз. Обходячи шеренгу заспаних солдат, він наблизився до мене і сказав: "А вы — зачем здесь? Идите занимайтесь своим делом!.." Так я одержав для писання ще одну годину, аж до тої хвилини, коли рота шикувалася, щоб іти в їдальню. А далі починався для мене такий же трудний солдатський день, як і для всіх.
Пізніше, в Чернігові, не менш розчулював мене знаменитий комендант гарнізону ЧВВАУЛ Запирич. Знаменитий, бо вимагав від курсантів найстрогішого виконання Статуту. Осінніми вечорами він стояв у кущах і підловлював солдат, які верталися з їдальні без строю. Я з їдальні поспішав до лабораторії, аби якусь годину, до відбою, попрацювати. "Стой, кто идет?!" — прогримів з кущів голос коменданта. "Рядовой Дрозд, товарищ капитан!" По хвилі — "Идите — пишите!.." Я знову трохи не розплакався. Тонкосльозий став. Та й було від чого заплакати: капітан Запирич мав чотири класи освіти, мої літературні "батьки" мали вищу освіту, а часом — і звання академіків. Але капітан Запирич краще розумів, чим треба займатися письменнику Дрозду. Влітку я часом писав свою "Катастрофу" на звалищі у глухому кутку гарнізону, на спиляних деревах. Обходячи "владения свои", капітан Запирич робив чималий гак, аби не наближатися до мене, не заважати мені…
Взагалі ж, в армії я зрозумів: чим менше за спиною в людини "класів і курсів", тим з більшою повагою ставиться вона якщо не до літератури, то до — літератора. Найбільш сумне враження — від напівінтелігентів у формі. Якось я розчищав алею від снігу, мимо ішов підполковник, навіть — кандидат якихось там наук, начальник хімслужби. Солдат — це сучасний кріпак. Тим солодше над ним возвеличитися, коли кріпак — ще й письменник. Підполковник кинув око на насипані мною вздовж алеї кучугури снігу: "Рядовой Дрозд, вы же, говорят, грамотный, сколько параллельных можно провести между двумя точками?" Натяк: нерівно відкидаю сніг. "За теорією Лобачевського — безліч, товаришу підполковник!" — відповідаю. Підполковник почервонів, глипнув на мене, як на особистого ворога, і покрокував далі, притискуючи ліктем шкіряну течку. На заняттях з хімпідготовки він нагадав мені "теорію Лобачевського": підніс до обличчя кулака і виматюкав. Я поскаржився своєму безпосередньому начальнику, майору Шевченку, майор — начальнику училища. Окружна військова газета перед тим надрукувала моє оповідання про військових льотчиків. Мені уже йшлося на "дембель", і начальник училища побоювався, що я, одержавши волю, десь щось напишу про порядки в ЧВВАУЛ. Генерал викликав підполковника і, певно, дав йому доброї прочуханки. Я чергував того дня на прохідній навчально-льотного відділу. Вертаючи від генерала, начальник хімслужби, червоний весь, біжить повз мене. Я виструнююсь, підкреслено чітко віддаю честь. А очі мої, звичайно, сміються. Підполковник зупиняється, ще більш червоніє, трохи не репне від безсилої злості, і шипить мені в обличчя: "Я тоже двадцать один год учился!.."