І все ж такі випадки, хоч вони й траплялися, — винятки. Чітку формулу ставлення армійських чинів до письменника-солдата вивів ще старшина Попович у Сретенську. Він мав свого "каптьорщика", земляка. Хлопця, як тоді у нас казали, "теплого". Тобто, здатного на всілякі дрібні махінації з ротним майном. Він так нікуди й не поїхав із Сретенська, а всі три роки прослужив у "каптьорці". Думаю, що за нових суспільних умов він уже давно—голова якого-небудь кооперативу. Але одну із найвідповідальніших місій у солдатській лазні, коли рота милася, збирати старі онучі і видавати нові, — старшина Попович довіряв тільки мені… Він проголошував перед ротою так: "Письменній портянок не украдьоть!.." Це була з вуст старшини висока оцінка моральних якостей усього нашого пишучого братства. Відтоді я часто повторюю цю геніальну формулу. Думаю, її треба написати на стіні моєї веранди, десь біля входу. Хай відвідувачі виходять з Музею живого письменника морально збагачені… "Письменній портянок не украдьоть!.."
Роман "Веселощі" я дописував у солдатській курилці, поклавши блокноти на коліно. Поки мої товариші по службі додивлялися ранкові сни. Звідси, з курилки, чудесно виднілися синюваті сопки, з-за яких в забайкальське порцелянове небо викочувалося сонце. Я поспішав — наближалися випускні іспити. Спеціальні дисципліни я здавав легко, одержуючи в майбутнє свідоцтво про закінчення військової школи дешифрувальників цілком заслужені п'ятірки. Але прийшов день останнього іспиту — зі стройової підготовки. Напередодні командир взводу відправив мене й сержанта у сопки: "Займайтеся увесь день. Приїжджає комісія з округу. Це буде скандал…" Ми чесно займалися — з годину, поки осіннє сонце не стало пекти. Сержант лежав під кущем і командував, я кидав неслухняну гвинтівку на плече, з плеча, кидав за спину… Потім сержант безнадійно махнув рукою: "Це все — без толку. Пробачте, Володимире Григоровичу, але вас — тільки в кіно знімать. Як карикатуру на солдата…" Сержант поклав пілотку під голову і задрімав: солдат спить, а служба йде. Я дістав з-під гімнастерки блокнота і узявся дописувати останні сторінки "Веселощів". У роту ми повернулися перед вечерею. "Ну, як?" — з тривожною надією запитав командир взводу. "Це все одно, товаришу капітан, як корову до сідла привчать, так письменника до вправ з гвинтівкою", — чесно признався сержант. "А може, його у медсанбат на пару днів сховати? У вас, Дрозд, нічого не болить?" — "Я буду старатися, товаришу капітан!" — пообіцяв щиро. Який медсанбат, коли ми усі уже чистили пір'ячко перед дорогою, лише цим і жили.
І я справді — старався. Іспит приймала комісія з військового округу, на чолі з генералом. Край плацу поставили стола, застеленого червоною скатертю. За ним і сиділа комісія. Офіцери роти стояли збоку, трохи віддалік. І ось — назвали моє прізвище. Бачив, як зблідло обличчя мого капітана. Ішлося ж про авторитет показово-зразкового взводу, про його особистий авторитет. На теоретичні запитання в екзаменаційному білеті я відповів чітко і точно. Залишилося підтвердити глибину своїх теоретичних знань практичною вправою. Я мусив пройти стройовим кроком із гвинтівкою повз стіл комісії, віддати на ходу честь генералу. І ось, вбраний у парадний мундир, у начищених кирзовиках, я покрокував по залитому осіннім, але ще яскравим сонцем асфальтовому плацу. Я так гупав чобітьми, що відлунювало в сопках. Я з усіх сил робив кам'яне, солдатське обличчя. Порівнявшись із столом, різким порухом руки кинув гвинтівку на плече, при цьому геть зсунувши набік рукавом мундира власні окуляри, крутнув головою у бік генерала. Генерал, ухопившись обіруч за своє бабухате черевце, зігнувся над столом, застеленим червоною скатертю, і реготнув: "Ну, комик, ну, комик! Вы что, из цирка его взяли?!"
І тоді мій капітан, рятуючи авторитет показово-зразкового взводу, відважно ступив від гурту офіцерів до столу приймальної комісії. Худий, невисокого зросту, але дуже рухливий, він чітко відкарбував крок, кинув долоню правиці до козирка військового кашкета: "Товариш, генерал, разрешите долежить! Это — писатель!.." — "А, писатель, слышал, слышал… — уже добродушніше сміявся генерал. — Ну, раз писатель, что с него возьмешь… Ставьте пять!.."
І тут мені тільки й залишається, що повторити слова свого колеги, нещодавно мовлені з трибуни київського письменницького зібрання: народ визнав мене письменником…
"Що ви рабіли на гражданці? — найперше спитав мене старшина-білорус, коли я з рюкзаком за плечима і в шинельному хомуті переступив поріг навчально-льотного відділу ЧВВАУЛ. "У редакції працював, товаришу старшина!" — відрапортував я. "А що ж ви там рабіли?" — "Газети робив, товаришу старшина!" — "А, газети, — схвально кинув старшина. — Ну, газети в хазяйстві треба…"
Старшина Семиглазов був блискучий господарник. Усе в чималому господарстві навчально-льотного відділу знало своє місце і надійно зберігалося десятиліттями — від ганчірки і відра до портретів колишнього генералісимуса. Єдине, в чому він почувався непевно, це — ідеологія. І тут я прийшовся йому дуже до речі. Наближаються, наприклад, Першотравневі свята. Ідемо із старшиною в підвал, беремо драбину і два полотнища, червоні, на дерев'яних рамах. На одному білою фарбою вимальовано: "Да здравствует Первое мая!", на другому — "Да здравствует социалистический интернационализм!" Кладемо їх під стіну, біля входу до відділу. "Ну, Дроздь, як будемо вішати, — запитує старшина, ви ж — грамотний, ви ж — газети рабіли". — "Як? На гвіздки, товаришу старшина!" — "Дак я сеє і без вас знаю, що на гвіздки. А як буде політичне правильно: зліва — "Да здравствует Первое мая!", а праворуч од дверей "Да здравствует социалистический интернационализм!" — чи наоборот?" Я глибоко замислююся, набиваючи собі ціну, нарешті речу: "Буде правильно так, як ви, товаришу старшина, сказали". — "Ну, Дроздь, вішай". Я лізу на драбину. Коли гасла вивішені, старшина відходить убік, довго дивиться на них, ворушачи губами. На його сухому, пергаментного кольору обличчі усе ще — сумнів. — "Пойду доложу начальнику", — старшина чеберяє коротенькими ніжками на другий поверх. Я непогано знаю полковника Ксиневича, людину розумну, але жовчнувату, і уявляю їхній діалог… І справді, старшина швидко скочується по сходах униз, лице ображене, краплі поту з-під кашкета. "То що — начальник?" — невинно запитую я. "Дак начальник, — починає жалісливим голосом старшина, і раптом похоплюється: — Калі ви бляху на ремні крейдою чистили, товаришу Дроздь?! Однесіть драбину на місце і приведіть себе в порядок!" І вже навздогін миролюбніше: "Дроздь, а, Дроздь! Крейда — в підвалі, на етажерці!"