В загальному Варшава справляла приємне враження своєю безпосередністю, м'якістю, ліризмом. Вражала приємно чепурність і елегантність публіки, не зважаючи на такий час. Багато гарних варшав'янок. Можна розуміти молодого Андрія Бульбен-ка, сина грізного Тараса, що за цю красу заплатив життям... Як і Наполеона з чарівною Валєвською, яку ми не так давно бачили у фільмі в уподобленні не менш чарівної Ґрети Гарбо. Чомусь проходив на думку і Бальзак з Ганською...
А вже увечорі прибув і Чирський. Він зупинився у якихось там своїх знайомих, але, розуміється, на вечерю прибув до Ма-ланюка, де ми за чаркою (... не помогли ні туберкульози, ні катари!) якоїсь феноменальної "зубрувки" створили чудову трійцю, впиваючись насолодою спогадів, переживань, характеристик, поезії, дотепів, як на це можуть здобутися тільки старі бойові друзі. І щойно десь біля першої ночі вирішили піти спати, при чому Чирський, з огляду на поліційну годину, залишився у Маланю-ка, що продовжило нашу розмову сливе до ранку. Теми невичерпні, а життя коротке.
Другого дня, в суботу, Маланюк знову пішов до свого уряду, а ми з Чирським до одинадцятої години розкошували на ложах, щоб опісля, по сніданні, Чирський, пообіцявши зустрітися увечорі в Українському клюбі, зник у ншідомому напрямі, а я розпочав розпачливі спроби телефонічно пов'язатися з Юрієм Липою, бо десь у цьому просторі такий чародій-лікар, поет, письменник, історіософ, теософ і філософ існує.
Знаю його трохи екстравагантну вдачу, його не дуже веселі стосунки з моїм господарем, як також відомі громи і блискавки невмолимого громовержця Донцова. Я розумів, що він і мене зачисляє до цього войовничого товариства, а тому не дуже поспішатиме на зустріч, але я хотів його бачити і хотів довести, що ні Маланюк, ні тим більше я ніяк не солідаризуємося з примхами Донцова. Липа завжди був і лишився для нас дуже атракційною силою на нашому культурному фронті, без уваги на всі його дивацтва, включно з певним путчем, коли наш шановний колега, позаздривши лаврам Муссоліні, забажав силою захопити "владу" над Українським допомоговим комітетом Варшави, що йому, на щастя, не повелося і тим зберегло його добре ім'я від неслави.
Це була, розуміється, пошесть часу, і вразливий на подібні інфекції поет не міг нею не заразитися. Але, на щастя, це не стало загрозливим. І от тепер я намагався увірватися в ту стратосферу і пізнати творця відомої крилатої фрази: "Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму" ...
І мені це повелося. В телефоні озвався байдужий голос: "А, Самчук! Дуже приємно! Де ви тут узялися?" Кажу, що і як. "О! Розуміється! Заходьте!" Коли? Понеділок? Одинадцята година? Гаразд! Домовлено! Вулиця Вспульна 36, трамвай дев'ятка або трійка.
А покищо, як тільки повернувся Маланюк, ми поїхали на поклін до місцевого УДК на вулиці Коперніка 13, що його очолював полковник Поготовко, замордований пізніше польськими підпільниками разом з усією обслугою комітету на тій простій підставі, що тільки вони, польські підпільники, повинні і мають право боротися за свою свободу, але такого права не має і не може мати полковник Поготовко; тільки Шлсудському або Ленінові можна було кооперуватися з німцями, але цього знов таки ніяк не можна полковникові Поготовкові, хоч ті німці не були ніякими союзниками Поготовка і український комітет не творив і не міг творити ніякої загрози для польських партизанів. Ця, до речі, не складна, але фатальна філософія була домінуючою філософією політики не лише "братів слов'ян" з їх традиційною в цій справі безпорадністю, але й сливе всієї Европи, що призвело її на край прірви за цієї війни... У комітеті вже тоді панували суворі приписи і порядки. При вході я мусів показати особисті документи, і не помогло мені ні моє ім'я, ні присутність Маланю-ка, якого вони знали. Полковник прийняв нас урочисто з компліментами! і галантністю, відповідними до його ранги. Ми обмінялися серією чемних фраз, домовилися про мій виступ, і на цьому скінчилося.
Після цього Маланюк залишив мене, маючи полагодити якусь справу і обіцяючи пізніше зустрітися в клюбі, а я помандрував поволі до Алеїв уяздовських, де містився той самий Український клюб у чепурній, білій віллі, у якій до війни жив американський господарський дорадник. При вході до клюбу на мене чекала нова пригода. Коли я запитав швайцера, чи клюб уже відчинено, він відповів, ЩО' так, але одразу додав:
— Але ви роздягніться тут і увійдіть по-людськи. — Ця вишукана увага до етикети зворушила мене, і, хоча я мав до роздягання лише один капелюх, який і так мав намір залишити в його розпорядженні, я з винятковою уважністю виконав повчальну вимогу шановного стража нашої вишуканої чемности й етикети. . .
У клюбі було ще сливе порожньо, кількох з присутніх гостей я не мав шани знати, а тому зайняв один з фотелів, озброївся газетою і почав чекати на моїх колеґ. Було тихо, просторо, западав вечір. Клюб містився у кількох великих чепурних кімнатах з солідними меблями і піяніном. На стінах, розуміється, були відомі наші портрети, на вікнах звисали тяжкі, сірі завіси. . . Згодом появився тут Чирський, а ще згодом і Маланюк, почалися знайомства, розмови, і це протягнулося допізна.
Наступного дня була неділя. Ранок, свіжо й соняшно. їдемо з Маланюком за місто, де він має шматок городу, на якому в перспективі часу мала б постати його майбутня літня резиденція. Але покищо тут лише справді шматок поля і більш нічого. Ми, розуміється, без утоми розмовляємо. Про минулі часи, про Єли-саветградщину — батьківщину Маланюка, про його монументального діда, про талановитого гумориста Лещенка, якого Маланюк вдало імітує.
Обід урочисто' "вкушаемо" у гостині мого земляка з Волині — доктора Петра Шумовського та його елегантної дружини пані Яні-ни, яка хоча й була варшав'янкою чистої води, говорила нашою ^хлопською" мовою дуже гарно і дуже охоче. Поминаючи всі умовності війни, обід був вишукано багатий, не бракувало і наливок, пили чорну каву і вели розмови, у яких Маланюк, як звичайно, великий майстер.
А вечір, уже без Маланюка, у товаристві Чирського і мого знов таки волинського земляка Івана Коровицького — поета і літератора, як також у товаристві трьох молодих дам, прізвища яких, на жаль, тепер не пригадуються, провели у фешенебельному болгарському ресторані з якимись турецькими оздобами і саксофо-новою оркестрою. Чирський був у своїй стихії і, розуміється, рятував наше обличчя перед дамами у танґо і фокстротах, до яких ми не мали великого покликання. І лише десь біля першої години ночі, переповнені враженнями, нехтуючи по.тщйними годинами, які тут не були чітко окреслені, ми повернулися додому.