— Ще з гірших. Є ще Африка. Конто. Нова Гвінея. Джунглі. Чи вам це імпонує? — провадив я своє. — І Олег правильно зробив, що ігнорував ту голоту, це не була плятформа для дискусій. Вони ж, судячи по собі, були переконані, що ми прийдемо, почнемо їх роздягати та атакувати, та скаржитись, та плакати. І вже приготували буки, якими почнуть нас мастити. Я ж бачив таке ікс разів на селі між парубками. А тут раптом ми приходимо і починаємо говорити зовсім несподівані речі. Не про горобців, а про слонів, а вони ж прийшли зі зброєю на горобців. Але відступати годі, і вони вистріляли весь свій заряд на горобців. Чи вас це ранило? Я не погоджуюся з Олегом, що ми взяли не властиву тему. Саме якраз властиву. Яка не дала їм у руки зброї. А дала щось для їх порожньої голови. Скажете, не сприйняли? Сприйняли! Не бійтеся, сприйняли. І одного разу це виявиться, та вже й тепер виявилося. Ті вибачення, ті подяки окремих людей, та остаточна реакція. І це ще не кінець ...
Ми довго говорили, довго сперечалися, але я не помилився про "остаточну реакцію". Остаточна реакція серед громадянства була рішуче на нашу користь, публіка була цим заскочена й збентежена, про це говорили по всьому Львову, а пару днів пізніше до мене прийшла делегація жінок і запросила мене на прийняття, яке організувала для мене та сама Спілка українських письменників у тому самому приміщенні, вже найближчої неділі.
Це прийняття справді відбулося і мало цілком подібний характер до попереднього нашого виступу, лише в протилежному напрямі. Коли там нас лише ганьбили, тут лише хвалили. Три кімнати були заставлені столами, на столах було повно їжі й пиття, а за столами повно публіки. І чого, чого тільки не було тут наговорено. Геніяльність, епохальність, унікальність. І без кінця, і без краю, і без міри. І знов таки без такту. Біля мене сиділа Олена, і хоч би хтось один сказав щось про неї. Пізніше вона мала з приводу цього претенсії до мене, але я, признаюсь, був цілком розгублений і знищений, багато більше, ніж на виступі, бо нічого такого не сподівався і навіть не брав так званого заключного слова, бо не знав про що і не мав про що говорити. Тим більше, що всі були остаточно зовсім п'яні і почали вже співати. І ще тим більше, що нічого з того сказаного я не брав поважно, розуміючи, що все це на три чверті не було щире. Але все таки це була спроба якось загладити враження попереднього виступу, спроба невдала і не зовсім пристойна. Був з цього лише один корисний висновок, що в майбутньому я буду намагатися уникати подібних імпрез, що я тут досить зайвий, не допасований і, хто зна чому, якийсь чужий, навіть серед мого найближчого оточення. Що тут нема чого справжнього робити, що наше ходження на Академічну, засідання, зустрічі і розмови — ніяка робота і що мені треба по можливості скорше рушати далі.
А тут, як на зло, ніяк рушати, Київ все ще не відкритий, і я почав думати про Волинь, де живуть мої рідні, яких стільки років не бачив. Але чим, як туди їхати? Одно-єдине авто, що якимось чудом появилося у нашому засягу і ним заправляв симпатичний доктор Козак, призначене для найбільшого начальства, а єдиний мотоцикл, що ним героїчно орудував хоробрий Коник, виконував розвідні функції. У нас лише наші ноги — і це все.
А тим часом ми з Оленою виявляємо далі "діяльність", тобто засідаємо на Академічній, приймаємо відвідувачів, робимо візити. Пригадується візита у симпатичного письменника Олеся Гай-Головка, якого ми було переплутали з Андрієм Головком. Ми його відвідали разом з Юрком Стефаником у його мешканні, де він жив в своєю мамою, мав чималу бібліотеку. Він оповідав нам літературні і нелітературні подробиці підсовєтських часів.
До речі, знайомство з Юрієм Стефаником, найбільшою симпатією Олени, який тоді, здається, належав до "бандерівців", належить до моїх приємних знайомств, так само, як знайомство і зустрічі з моєю землячкою Могильницькою, також щирою "банд ері вкою", але не менш щирою моєю прихильницею і симпатією мого брата Гриця, з яким вона сиділа у тій самій львівській в'язниці і оповідала мені про одну їх конфронтацію у в'язниці, що було єдиною вісткою про мого нещасного брата, по якому пізніше загинув слід.
Пригадується дуже напружена, по-своєму трагікомічна наша з Оленою візита у домівці наших чудових противників на вулиці Руській. Візита з ініціятиви Олени, яка не хотіла вірити, що контакти з ними неможливі, бо чейже вони також "живі люди", без відома і апробати Ольжича і з дуже скептичними моїми настроями, бо хоча я знав, що вони "живі люди", але в житті живих людей бувають досить "мертві петлі", коли люди перестають бути живими, а стають лише живими фігурами.
Наш час саме й був такою "мертвою петлею". І справді, коли ми появилися у їх досить рухливій домівці, де було багато молодих, зовсім незнайомих нам облич, і коли вони довідалися, хто ми є й чого хочемо, ми відчули біля себе мов би стіну з льоду. Ніякого привіту, ніякої чемности, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати. Біля нас лише проходили, кидали в наш бік погляди і зникали. Ми хотіли бачити когось з начальства, і нам сказали чекати. Це чекання тривало досить довго. А коли нас покликали до другої кімнати, нас зустрів молодий добродій років двадцяти п'яти, якого я не знав, але знала Олена. Кивнувши головою на наше привітання, він сухим, офіційним тоном запитав нас, чого ми хочемо.
— Ми хотіли б, — почав було я, — дещо поговорити. ..
— Ми тепер зайняті, — почув я відповідь. — І про що го-говорити? Говорити треба було в Кракові. Тепер запізно.
— Але відносини між нами такі ненормальні, — почав я знов, — що ...
— Не з нашої вини, — перебили мене ...
— Але це може привести до розвалу, — хотів я продовжувати свою думку, яку одразу обірвали:
— Нічого! Розвалимо — побудуємо нове. До побачення!
І це все. Ніякого потиску руки, ніякої усмішки. Розмова з Рамзесом II, що зображений на одній Гранітовій фігурі. І виявилося, що цією фігурою була "жива людина" на ім'я Ленкавський.
O témpora, о mores! Але ця візита була для мене винятково прикметною і повчальною. Я побачив живий приклад нашого політика того часу, кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа, під владною рукою якого нам грішним зісталося б мати надії на місце під сонцем у нашій славній Україні. Бо я переконався, що вони на нас справді за щось щиро і безпосередньої сердяться, дуже сердяться, глибоко сердяться. І що коли б... Краще не згадувати. Мені наперед робиться страшно!