А я в тому кашлі та в тих цукерках побачив ще одну лиховісну загрозу для тутешніх трущобних дітей, що їм і без того не солодко.
Отже, мій потогінно визискуваний приятель, коли є робота, працює разом з чотирма іншими в цій комірчині! Взимку лампа горить мало не цілий день і додає свого чаду до задушливого повітря, яким вони без кінця дихають.
За добрих часів, коли роботи завал, сказав він мені, щастить заробляти аж по "тридцять бобів на тиждень". Тридцять шилінгів, себто сім з половиною доларів!
— Але це тільки найвправніші з нас, і то працюючи по дванадцять, а то й чотирнадцять годин на день. Подивився б, як тоді ми пріємо! Просто патьоками ллє з нас! Якби побачив нас тоді, аж в очах би замерехтіло: цвяшки вилітають з рота, як з машини. Ось поглянь на мій рот!
Я глянув. Емаль постиралася від постійного тертя об метал, зубн погнили й почорніли, як вугіль.
— А я ж чищу зуби, — додав він, — а то були б ще гірші.
Коли ж він розповів мені, що робітники мусять самі забезпечувати себе інструментом, цвяхами, картоном, всім шевським "причандаллям", платити за приміщення, світло й так далі — ті його тридцять бобів істотно поменшали в моїх очах.
— А довго триває такий гарячий сезон, коли ти заробляєш по тридцять бобів? — спитав я.
— Чотири місяці, — була відповідь. Решту часу, за його словами, вони пересічно мають від півсоверена до соверена за тиждень, тобто два з половиною — п'ять доларів. Оце минає півтижня, і він заробив чотири шилінги, або один долар. Мені дали зрозуміти, що це з них піт женуть ще по-божому.
Я визирнув у вікно, що мало б виходити на сусідні задвірки. Але задвірків ніяких не було, чи, вірніш, вони були захаращені одноповерховими халупами, хлівами, де жили люди. Покрівлі цих халуп застелилися шаром покидьків, подекуди в два фути завтовшки, — даниною другого й третього поверхів. Я побачив там риб'ячі та тваринні кістки, тельбухи, якесь мерзенне лахміття, драні черевики, черепки і взагалі всілякі покидьки людського свинюшника.
— Це вже останній рік для нашого ремесла; заводять машини, щоб здихатись нас, — сумно сказав мій швець, коли ми, виходячи, переступили через жінку з безсоромно оголеними грудьми і знов почали протискуватись крізь юрби дітлахів.
Потому ми відвідали муніципальні житлові будинки, споруджені Радою лондонського графства на місці тих трущоб, де жила "Дитина Яго" Артура Моррісона[29]. Хоч на цій території живе більше люду, ніж раніше, та умови стали значно здоровіші. Але мешкають тут найкваліфікованіші робітники та ремісники. Колишні ж трущобники просто потіснили інші трущоби або утворили нові.
— А тепер, — сказав мій "міцний чолов'яга", що працював так швидко, аж в очах мерехтить, — я покажу тобі одну з легень Лондона, Спітелфілдський сад. — На слові "сад" він презирливо скривив губи.
Тінь від церкви Христа падає на Спітелфілдський сад, і в цій тіні, о третій годині дня, побачив я картину, якої довіку не хотів би більше бачити. В цім саду, меншому за цій трояндовий садок удома, квітів нема й на позір. Росте тут сама трава, і оточений він, як і взагалі всі парки в славнім місті Лондоні, шпичастим залізним парканом, щоб бездомний люд не міг залізти сюди вночі і переспати.
Біля входу в сад нас перегнала стара жінка, десь так років під шістдесят. Вона йшла, наче маючи якусь певну мету, хоч і не зовсім твердою, але розміреною ходою, а через плечі в неї звисали два величеньких клунки. Це була жінка-волоцюга, бездомна душа, надто незалежна, щоб своєю волею переступити поріг робітного дому. Мов той равлик, вона носить свій дім із собою. В тих двох клунках всі її пожитки: одяг, білизна, різний дорогий жіночому серцю дріб'язок.
Ми йшли по вузькій алеї, всипаній жорствою. Обабіч на лавках було повно нещасних людських істот, що їхній вигляд надав би фантазії Доре[30] такої похмурості, якої художник не знав за ціле своє життя. Це було хаотичне нагромадження лахів і бруду, всіляких бридких шкірних хвороб, відкритих болячок, синців, вульгарності, непристойності, зухвалого потворства та бидлячих облич. Віяв холодний пронизливий вітер, і більшість цих створінь, скоцюрбившись у своєму дранті, спали, а інші намагалися заснути. Було там з десяток жінок віком від двадцяти до семидесяти років, а на одній голій лавці спало немовля місяців, мабуть, на дев'ять, — без подушки, без ковдри, і ніхто його не глядів. Трохи далі з півдесятка чоловіків спали, сидячи прямо, як тички, або спершись уві сні один на одного. А он ціла сім'я розташувалася: сонна дитина на руках у сонної матері, а чоловік її (чи, може, приятель) незграбно рехтував драного черевика. На іншій лавці одна жінка ножем підрізала стріп'я на своїх лахманах, а друга латала дірки. Поруч з ними спала жінка в обіймах чоловіка. Далі спав якийсь чоловік, весь у багнюці, поклавши голову на коліна жінки років двадцяти п'яти, вона також спала.
Це спання було для мене загадкою. Чому дев'ятеро з десяти їх сплять чи намагаються заснути? Про це я довідався лише згодом. У сильних світу цього є закон, щоб бездомні не спали вночі. На бруківці біля галереї церкви Христа, там, де в небо підноситься величний ряд кам'яних колон, лежала покотом ціла гурма людська, і всі спали або дрімали, і так вони позаклякали, що наша поява не могла ані розбудити, ані зацікавити їх.
— Легені Лондона, де ж пак! — промовив я. — Та це гнійник, велика смердюча болячка!
— І навіщо ви привели мене сюди? — вигукнув запальний молодий соціаліст. Тендітне лице його сполотніло від душевного і фізичного болю.
— Оті-о жінки, — пояснив наш провідник, — ладні продатися за три пенси, ба й за два чи навіть за буханку черствого хліба.
Іст-Енд, ночівля просто неба. Тогочасне фото. ("На дні прірви", р. VI).
Він сказав це весело й насмішкувато. Я так і не дізнався, що він міг би додати до цього, бо наш сполотнілий юнак скрикнув:
— На бога, ходімте звідси!
Розділ VII
КАВАЛЕР ХРЕСТА ВІКТОРІЇ
Я переконався, що потрапити до тимчасового відділення робітного дому не вельми й легко. Я вже пробував це двічі і збираюся спробувати втретє. Першого разу я вирушив о сьомій вечора з чотирма шилінгами в кишені. Тим самим я припустився двох помилок. По-перше, претендент на ночівлю в тимчасовому відділенні повинен бути нужденний, а що його якнайретельніше обшукують, то він повинен бути таки справді нужденний; і навіть чотирьох пенсів, а не те, що чотирьох шилінгів досить, щоб дискваліфікувати його. Другим моїм огріхом було запізнення. О сьомій вечора злидареві вже годі розраховувати на злидарську постіль.