Y неділю були Зелені свята і великі поминки по покійниках. Ми з Сацюком поїхали на Янівський цвинтар віддати пошану стрілецьким могилам. Там було багато народу, відправлялися панахиди, виголошувались промови. Могили були засипані квітами й вінками.
Y понеділок ми знов поїхали з ним на Личаківський цвинтар вклонитися могилі Івана Франка. Востаннє я там був ще восени 1926 року, коли та могила була ще не впорядкована і на ній лежала тільки широка плита. Тепер там величався знаний пам'ятник роботи Сергія Литвиненка, споруджений на тему "Каменяря", що "лупає ту скалу". Сюди тепер раз-ураз приходили люди, приносили квіти і молилися. Для мене Іван Франко завжди був і завжди є мірилом духовної сили і мудрости народу нашого, носієм почуття його обов'язку і провідником, який вказував мету майбутнього. Прекрасне доповнення візій Шевченка конкретними ділами розумного діяння. ,
чена там в українській пресі. А відомий архнєпископ Іван Бучко, який перебував тоді в Єрусалимі, оповідав мені опісля в таборах ДіПі, що він там правіш за мене панахиду.
зп
т Цього ж дня, під час обіду, зустріч з Йосипом Гірняком. Артист Божої ласки, мистець широкого засягу, виконавець ролів різноманітного амплуа, знаменний член славетнього 'Березолю" в Харкові часів незабутнього Леся Курбаса. Говорили про "Березіль", про Харків тих часів, про Хвильового. Він був драматично-активним співучасником всіх тих подій, що створили цікавий і трагічний момент української історії.
Закінчився цей наш день просто кіном. Зустріли одне товариство і воно заполучило нас на фільм "Роман одного лікаря", здається, в кінотеатрі "Народнього дому".
Згодом, другого дня, цікава зустріч з Володимиром Бла-вацьким. По-моєму, найталановітіша постать театру українського заходу. Високого росту, благородної постави, вродливого вигляду, він створив і до самої смерти очолював прекрасне театральне творче товариство високого мистецького наснаження. Він раз-ураз нагадував мені, що хотів би бачити щось з моїх писань для театру і запевняв, що мені мусіли б вдатися драматичні речі і на цей раз я хотів похвалитися одним таким задумом на тему сучасного волинського життя під назвою "Шумлять жорна". Чим він був зацікавлений, але з чого нічого не вийшло конкретного. Можливо тому, що я мав замало часу для поваленої творчости і за мало контактів із справжнім театром.
Також я мав кілька зустрічей з відомим Сергієм Литви-ненком в його робітні. Він хотів було зробити мій бюст, для чого, одначе, не було досить часу. Він оповів мені про свої несамовиті пригоди з НКВД. Колишній вояк армії YHP, він ризикнув залишитися у Львові, коли "старший брат простягнув свою руку, щоб визволити нас з-під панської Польщі", що значило потрапити просто в пащеку лева. Його не арештували одразу, але бавились з ним, як кіт з мишею, часто викликаючи 'на розмови" до такого чарівного уряду, як НКВД, де доводили його до стану, коли куля в лоб вважалася б найгуманнішим виходом з положення, поминаючи ще й таку можливість, як втеча за межі цього феноменального царства садизму. Від чого врятувала його війна
Не можу похвалитися ближчим знанням цього цікавого скульптора, а з тих кількох з ним зустрічей у мене створилося враження, що він виконує своє мистецтво скорше, як
t
ax, аніж покликання. І, можливо, від цього терпіла його антазія, яка в таких випадках починає нидіти та здавати свої позиції. Від чого мистецтво тратить свої вітаміни. Хоча взагалі він був одним з вибранців Аполлона і цю свою вибраність потрапив використати не найгірше. Деякі його роботи, от як той пам'ятник на могилі Франка, увійдуть до історії нашої культури, як тривалі вартості. До того він був цікавою інтригуючою людиною, добрим кумпаном і активним у громадських справах.
І також тут несподівана, динамічна зустріч з Євгеном Маланюком. Він прибув нагло і "буревійно" останнього вів-гірка просто з Варшави, щоб "дихнути Львовом". Як завжди, ввесь динаміка, фантазія і приреченість. Він поет. У всій своїй маєстатній подобі — "імператор строф", за чиїмось висловом. З міцними ковальськими м'язами тіла й духа і такою антеною сприймання, яка могла вловлювати навіть тишу порожнечі. Надзвичайно органічний "дух степу", ввесь в атмосфері поетичної імперії Блока, Гумільова, Ахматової зо всією їх плеядою і разом з велетенською супротивністю політичного розмсжовання з ідеалом "Препонтійської степової Еллади", яка дістала не дуже імпонуючу для нього назву України. За яку він, одначе, кинувся беззастережно в бій на життя і на смерть проти зненавидженої органічно півночі.
Наша зустріч, як завжди, з розмашними обіймами і міцним чоломканням. Не бачились від травня41941 року і рідко листувалися. — Слухайте! То ж ви варвар! То ж ви мене там зовсім забули. А я у тій Варшаві здихаю від самоти. А тут, чую, розгулюєте по Задніпров'ю та Слобожанщинах, та всіляких великих і малих Українах. Бачили, чую, Миргород. Га? Як там наша шановна Гоголівщина під фюрерами?
Я відповідав, як міг, забагато нараз, щоб все сказати. Ми бавились фразами, враженнями... Ми любили зустрічатися. Маланюк знаходив когось, хто його розуміє на пів слові без зайвих тлумачень фразеології.
До цього додається епічна зустріч з Аркадієм Любченком, який прибув до Львова вже не з Києва, а з такого живця Моршин на Дрогобищині, де його шановні наші земляки намагалися "поставити на ноги". Останньо бачились з ним в Роліті на тій Фундуклеєвській в Києві, але від того часу минуло щось місяців з десять. Його дійсно підкормлено, обличчя посвіжіло, але настрій його не на висоті. Бракує йому його природньої стихії — Києва, за яким він видимо тужить і не намагається з цим ховатися.
Наша зустріч тепла і радісна. Відчувалася дружба. Залишив він Київ минулої осени, зовсім хворий, не маючи ніяких засобів на прожиття і виселений з Роліту до якоїсь діри на Малій Володимирівській, бо з мешканнями там завжди було скрутно. З виїздом до Львова також не було просто. Хоча він і дістав дозвіл на виїзд, одначе місцеві німецькі поліційні органи робили йому чомусь всілякі перешкоди... Одначе, йому все таки пощастило ті перешкоди здолати і попрощатися з рідним містом...