Після цих хрестин можна було попрощатися не лишень з кумами, але й з самим Крем'янцем. Тут вже не було чого більше робити. Не було з ким більше бачитись. Багатьох моїх друзів не було вже в живих, інші подалися "до лісу", ще інші вимандрували. "Мій Крем'янець" виглядав руїнно і порожньо. Лишень хмари спогадів далі носились над ного рештками.
Залишив його ранком погожого дня тим самим потягом з навантаженими піском плятформами і озброєними мадярами в його вікнах. Миналось долину Ікви, Білокринищо, Смиж-ські ліси... Роєм летіли спогади... Все минулося... Тепер там далі в лісах лиш партизани.
Потяг тягнувся поволі, скрадливо... Ось-ось затарабанять по ньому кулемети. Пасажири сидять мовчки і подалі від вікон. Сорок кільометрів між Крем'янцем і Дубном тягнулися безконечно.
У Дубні пересядка до потягу Львів-Київ. На щастя, на нього не приходиться довго чекати, він переповнений пасажирами, але зупинившись тут, він чомусь не хотів рушати далі. Всі здивовані. Це чекання тривало довше і згодом на пероні появився відділ війська в німецьких уніформах, який почав розгортатися в широку розстрільню і вирушив просто в поля на південь, де на обрію виднілись пригірки.
Виявилось, що недавно перед цим тут побували якісь люди, які отам далі за залізницею підложили під рейки якусь пакость і вона зірвалася. І ті люди мали відійти в ті поля на південь, куди відійшли за ними німецькі уніформи. А потяг мусів чекати, поки не направлять шкоди... Що забрало нам три години. Було досить часу надивитися на життя станції, що нагадувала фортецю, оточену валом та колючими дротами. Приходили й відходили різні люди, стояла група німецьких офіцерів, які курили цигарки і щось спокійно розмовляли, далеко спереді попихкував паротяг, пасажири сиділи, вставали, ходили, мінялися словами, дивилися через вікно в поле... Більшість з них приїхало з Німеччини і їх вигляд не прозраджував вдоволення. Світило гарно й лагідно сонце.
Для мене це чекання значило втратити останній вечірній потяг на Рівне, а тому я нервувався. Коли потяг рушив, його швидкість не переходила швидкосте чумацьких круторогих... А коли під вечір він дотягнувся до Здолбунова — ніякого сполучення на Рівне не було. Йшли потяги лишень військові і то без розкладу... Залишалось йти до Рівного хіба пішки... Але десь так під смеркання, надійшов довгий потяг, зложений з тягарових вагонів, від якого на милю несло всілякими ліками, ввесь заповнений раненими. Здовж потягу заходили кондуктори, військові поліцаї, перевіряли колеса, помахували ліхтарками. Двері вагонів були відчинені, замотані в марлю ранені лежали на ліжках, деякі з них курили, деякі намагались звестися, інші лежали непорушно. Медсестри розносили пиття і курево.
І я помітив, що один з вагонів, на самому кінці потягу, був порожній... І мені прийшла шаленна думка, чи не використати його як засіб транспортації до Рівного. На запит кондуктора, чи така комбінація можлива, я одержав позитивну відповідь. Головне, чи потяг зипиниться в Рівному? Кондуктор думає, що зупиниться.
І я ризикнув. Вкарабкався до порожнього вагону, його двері відчинені навстіж, місця багато, починає темніти. По короткому часі потяг рушив і от я їду сам один на цілий вагон, потягом, вантаж якого творять люди, зібрані на полях боїв там десь на сході. Було дуже тихо. Потяг йшов рівно, прибирав темпа. І мене одразу почала бентежити думка, чи він зупиниться в Рівному, а чи не повезе хто зна куди. При цій швидкості зіскочити з нього було б небезпечно.
Потяг їхав. Дванадцять кільометрів до Рівного швидко минали. Ось вже і приміські оселення. Під смеркання мигають телеграфні стовпи, городи, будиночки. Наближається станція... А потяг все їде... І про зменшення швидкости нема, видно, й мови. Моя тривога переходить у паніку. Розглядаюсь, чи не можна б чимсь зарядити, але нічого не бачу. Стрибати — значило зламати карка... А інакше, це значило їхати хто зна куди, можливо гень до Ковля. Становище більш, ніж гротескове. Це вже трагікомедія. Потяг женеться, мов божевільний, зовсім інакше, ніж той, яким я їхав до цього часу, коли на ходу можна було зіскочити, напитися води і догнати його знов.
Потяг їхав, доїхав до станції, не зменшив швидкости і поїхав далі. Робилося темно. Двері мого вагону відчинені. Я з жалем дивився у простір на будиночки міста, які лишалися позаді. Прощай, Рівне! Не знаю, коли знов побачимось. Я стояв у відчинених дверях, біля мене лежала моя невелика валізочка, надії на рятунок ніякої. Ось вже й почався ліс. Які цс околиці, встановити годі... Я тільки знав, що все це заліснення нашпиговане партизанами і їхати сюдою, з такою швидкістю, не творило особливої радости."-
Можливо, що потяг мав щось таке також на увазі. По певному часі, він почав свою швидкість зменшувати, а трохи згодом й зупинився зовсім. Дарма що довкруги був тільки ліс і ніде ніяких ознак життя. Одне велике безлюддя. І мертва тиша. Та ще й невідомість, де це є.
Але, не дивлячись на це, і без надумання, я вирішив з цього скористатися. Забрав свою валізку і скочив вниз, в темноту, на край насипу... І саме в час. Бо одразу після того потяг знов рушив і потягнувся далі в темноту. Я опинився сам серед лісу, в темноті, в тиші. І невідомо де. Що мав робити далі? Деякий час стояв на місці і вслухався в довкілля. І мені видалось, що той потяг не зупинився тут так просто з якоїсь примхи, а що там трохи далі бовваніють якісь будови, можливо навіть якась станція. Було зовсім темно, ніде ніяких ознак світла, але контури будівель було видно виразно... Я рушив в тому напрямку і по короткому часі з темноти почув гострий оклик: — Гальт! Вер іс да? — Я відповів по-німецькому і пішов на голос. Це був мадярський вартовий, що стояв за барикадою, який мене не розумів, не вимагав навіть документів, а лиш махнув рукою, що я можу йти далі. Це була станція з назвою Клевань. Кільометрів тридцять від Рівного.
На станції було тихо, порожньо, сумно. Вікна щільно закриті віконницями, освітлення кволе. За віконечком каси в темноті сидів чоловік. В почекальні світилася під стелею невеличка лямпка і там також дрімав один чоловік.