І лишалося одно важливе питання: чим і як їхати? Рідко хто з нас мав для цього кращі можливості. Деякі виїхали давніше потягами, деякі автами... Казали, що на станції декому вдавалося дістати товаровий вагон... Там відкрилася ціла біржа торгівлі вагонами... За певну купу карбованців і певну кількість кільограмів сала з певними документами, певні люди діставали вагони. Отже, що залишалося — піти по слідах певних людей і спробувати свого щастя. Але перед віконцем каси на станції стояла така черга за вагонами, а вагонів було так не багато, що надії на це залишалося дуже мало. Одначе я займаю місце в черзі, озброююсь терпеливістю і чекаю. Два дні такого чекання не дало результатів... За кожним разом, коли доходилось до віконечка, там давали одну відповідь: — На сьогодні вже нема нічого... Спробуйте завтра... І на третє "завтра" мені пощастило. За віконцем гарна, з карміновими устами, панночка, яка чудово говорить по-польському з варшавським акцентом. Я орудую своїми паперами ДНБ і обіцяю до того певну кількість кільограмів сала. — Але ж прошу пана. Сало тепер вже ніяка валюта, — відповідає на це гарна панночка. — А що є валюта? — невмолимо атакую її неприступність. — Злото, — відповідає вона одним словом. — Скільки? — питаю цим же локонізмом, рішений на всі жертви. — Два, — відповідає вона скромно і точно.
Я видобув з гаманця дві маленькі жовті монетки з головою імператора самодержавця всеросійського, долучив їх дискретно до своїх паперів ДНБ і передав панночці. Та одразу залишила одну монету для себе, а другу з паперами переда-ал урядовцеві в німецькій залізничній уніформі, який урядував тут же зараз за нею. Урядовець глянув нам ої папери і кивнув головою. Ціла ця церемонія не тривала довше, ніж одну хвилину.
Опісля ми з урядовцем діловито проходили поміж чисельними рядами вагонів на запасових коліях, раз-ураз зупинялися, йшли далі і нарешті дійшли до міцного, критого вагону "Дойче Райхсбаан', на якому було написано крейдою "Пост" (пошта). Негайно цей напис було стерто і на його місці, також крейдою, поставлено ДНБ. Операція закінчена. Вагон належав мені. Залишалось зайти тільки до уряду і оформити це легально.
Вагон є, це значило "два Миколаї", по курсу чорної біржі 36.000 карбованців РК, на конто ДНБ. Далі я спішив додому, після ми з Танею спішили на станцію, Таня лишалася вартувати нашу мандрівну фортецю, а я кинувся в розшуки за транспортом, щоб довезти речі. Транспорт не валявся отак просто під ногами, це вимагало багато руху, але щастя сприяло, ось там на площі валка вантажників робочого батальйону Тодта, обіцяю одному водієві, який говорив також по-польському, літру горілки і той годиться до послуг.
Починається останній акт нашої драми — ладування речей. Вони вже чекають давно спаковані. Великий плетений кіш, три великі і три малі валізи, кілька скринь з книгами, пакунок картин, пара пакунків постільних речей, розкладний стіл, чотири стільці і велика канапа. До всього міхи харчів і славетні дві бочки огірків і капусти. Експедиція на край світу готова.
Все це виносилось, вкладалось... Надійшли сусіди— По-
чинається прощання... Заходжу на мить до хати... Там все
ще повно речей, а найбільше книг. Мовчазне, коротке про-
щання... Тут прожилось два роки й півтора місяця повного
турбот життя. У моїх друзів на очах сльози.
Всідаю до кабінки шофера і авто рушає.
Погода мрачна, небо погрожує дощем, в безлистих деревах шугає вітер. Година третя по обіді.
Таня втішилась вельми, коли побачила наше авто. Вона мала клопоти. Приходили люди з пошти і грізно лаялись. Таня їх вислухала і радила звернутися з їх болями до начальства. Вони це зробили і більше не приходили. А ми ділово вселялися до нашого приміщення на колесах і стали законними його власниками.
Але їдемо ми не самі. До мене звернулося кількох наших знайомих помогти їм вибратись в дорогу. Це була пані Сі-чиньська зо своєю дочкою Танею, це було молоде подружжя Наталки й Богдана Дзіваків і це був мій друг Неофіт Кибалюк. А ще до того, деякі з наших друзів передавали з нами певну кількість своїх речей.
Тепер лиш залишається їх повідомити, що все готове, їду за Кибалюком. Ось та невелика вуличка імени Грінченка число 69 з будиночком "Обласне Т-во "Просвіта" в Рівному" — виписане жовтими літерами на синьому тлі. Збірний пункт втікачів, багато з Києва, Кибалюк ввесь занятий іншими, його речі не спаковані... Надаю йому темпа, а сам розбалакався з моїм старим знайомим ще зі Львова, знаним кооперативним діячем Романом Голодом, який вертається з Києва, де працював в Цукротресті.
Ми проходжувались брудним хідником вулиці, по якій ввесь час їхали машини на захід і спокійно гуторили. У такий час люди мають нахил до філософії. Як і всі, Голод питав, що буде з нами далі. Це питання раз-ураз повторялося, але справжньої відповіді не було. Що буде далі? Земля крутиться, скінчиться цей рік — настане інший. Одного разу ця війна скінчиться і люди, що це виживуть, будуть жити далі. Одні будуть зватися переможцями, а інші переможеними. Ми не належимо ні до тих, ні до інших. Ми займали на цьому форумі особливе місце, ми мали своє завдання, ми змагалися за нього, і віддано, і чесно, і це завдання на цьому не скінчилося. Наше особливе місце залишається за нами далі. Без огляду на час, на місце, на умови.
Ми відходимо з почуттям великого жалю. Це земля, у якій хороняться кості багатьох поколінь наших предків. Залишаємо наших рідних на поталу ворога. Багато з нас вже не зможуть відійти. Вони впали в цій боротьбі і ніхто не знатиме, де їх могили.
А ще більше таких, які рішені не відходити. Свідома
жертва свідомого приречення. їх багато, але не багато ли-
шиться з них живими. Вони лиш вірять, що їх жертва од-
ного разу буде виправдана. Пригадується мова Івана Франка:
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги гнівнії та сердиті
І нас, і намір наш, і діло те кленуть. Бо це належить до заповідей нашого завдання. З цього складається наш центр життя. Електрони й протони на-нашого атому.