— Приваблива мрія, — залишалося мені сказати.
— А що, як ми обернемо її в дійсність, — говорив він далі.
— Мене б це тільки тішило, — казав я. <
— Так в чому справа? — нетерпеливився він.
Він сидів, мов на гарячому. Нетерпеливився, говорив, заохочував. І ввесь час про це думав. Та намагався всіх поривати за собою, а особливо мене. Тому і малював ті привабливі можливості фільмування "Волині". Що я дуже добре розумів.
Залишилось тільки питання: як? Як це перевести в життя. На це не було відповіді.
Того самого дня, ми з Танею обідали в їдальні "Українського слова" в товаристві Рогача та нашої чарівної Олени Теліги, яка чекала на нас внизу в почекальні, одягнута у знаний мені сірий, з темними смужками, костюм, у якому вона переходила "наш" Сян. Трохи змарніла, але незмінно жива й бадьора. — І що це, Уласе, не бачу вас цілими днями? Його там розхапують, а ми тут сидимо, дивись і мовчи. Ходім! Там вже чекає Рогач.
Опісля ми сиділи за одним столом всі разом, як це бувало у нас в Рівному, лишень на столі не було так само, як у Рівному. Обіди тут були скромні, але добре, щоб були хоч такі. Велика внизу їдальня була переповнена працівниками видавництва і це було чи не найбільшим їх досягненням, маючи на увазі харчові умови Києва. Олена могла при цьому казати: — Не так, як в Рівному, але... Можна видержати. Одначе... Рівне. Хто може це забути. Завжди про це згадуєм...
— Дякую, — відповідав я з ноткою докору.
— Но, но, но! Згадуємо Рівне не тільки з-за цього... Це ж ціла епопея. Як не кажіть... Такий дивний шлях... І та Сян-річка. Пригадуєте "наш" Львів? Ту вулицю Тарнавсько-го... А що робить наша мамка Ганна Антонівна? Таких курчат, як вона готовила, — пошукати.
— Згадує вас і чекає в гості, — відповідав я.
— І ми приїдемо! Таню! На Різдво! На ялинку! Пришліть тільки транспорт.
Олена була в настрою, сміялися, згадували. А коли скінчився обід — попрощалися з Рогачем і разом з Оленою відійшли. Була можлива погода, появилося сонце. Випадково нам трапився візник, якого ми негайно окупували і поїхали здовж Володимирівською гень аж до університету. Там висіли, пройшлися побіля університету, перейшли до скверу Шевченка, там під його пам'ятником згадували "наш перехід Сяну", щоб дійти ось сюди, Олена задеклямувала свого вірша "Поворот", у якому до найменших деталів було передбачено цю нашу дорогу багато років наперед...
Згадували наших друзів, а між ними пригадали Чирсь-кого... — А! Чирський. Скажіть! Де Чирський! О, той Чирсь-кий!
Я пояснив, що він тепер у своєму Кам'янці, куди він дійшов туди з останніх своїх сил. — Пригадуєте його вірш? Про Камянець? Він читав нам... в Кракові, — казала Олена*)
Хоч у п'янім сні поплисти! Всю любов, на яку лиш здібний,
Діткнутись устами скель... Шлю тобі в зарослу путь.
О, моє місто кам'янисте, Крізь іржавий скрегіт фіртки
Таке далеке і близьке! І крізь сад мовчазний, як цвинтар:
Готовий скочить просто з мосту — Тут жили — чи живуть Чирські?
В обійми любих Карвасар, Мати зна — чи не зна, що то син?
Зложить заїждженії кості Шарудить під ногами давне,
Під скелі, де Новий бульвар. Жовте листя давньої осени...
Кам'янець мій славний і рідний, До колишнього, ясного травня
Я не можу, я не хочу забуть, Рвуся думками безголосими...
*) "Кам'янцеві на Поділлю" із збірки "Емаль" М. Чирський. ,м
Вона захоплено оповідала Тані про "наш" Краків, про Чирського, про його захоплення театром... — Його мрією було дійти до Кам'янця і там "зложити заїжджені кості". І він дійшов. Дослівно через смерть... З такими людьми ми переможемо... З такою вірою і такою любов'ю. Дивіться на
той памятник! Чи не казав він колись: "Бо серце холоне, як подумаю, що може мене похоронять на чужині, — і ці думи зо мною сховають"! Те саме! То ж отут колись стояв пам'ятник Миколі Палкіну. А що тепер? Ще прийде черга і на нас! Ще прийде! Я вірю! Я твердо вірю!... А що ви тепер пишете? — несподівано звернулась вона до мене.
— Нічого особливого. Статті, — відповів я.
— А треба особливого. Про Київ. Москалі хотіли б його змосковщити... Німці збурити... Бо вони знають, що коли він вже тут стояв золотоверхий, ні Москви, ні Берліну не було ще й помину. Заздрість. Люта заздрість! Але Київ вічний. Його облягали, його громили, його бурили... А він поставав, як Сфінкс з попелу... І буде вічно.
Олена могла інколи захоплюватись і це їй дуже личило. її голос міг вриватися, інколи на пів слові, але її мова була сильна і логічна.
Після ми повернули вниз і пішли хідником вулиці Толстого. Розмовляли далі. Теми мінялися. Зга'дували Маланюка, якого Олена любила передражнювати... "Але ж ви знаєте... Медку. Привезіть медку".
Так ми йшли вниз вулицею в напрямку Бесарабки. По дорозі вступили до якогось армянського погребця, де можна було чогось випити, що барвою нагадувало каву і з'їсти щось, що смакувало цукровими буряками... ■; :,
А там ми мандрували далі вниз, добралися до базару званого 'Толкучкою", де закутані у великі теплі хустки перекупки продавали на штуки картоплю, на грами масло, на наперстки олію, на склянки сіль та пшоно і, маючи в'язку карбованців, тут можна було ще сперечатися з паном голодом... Лихо тільки, що карбованці не всі мали і щоб їх надолужити, кияни звикли зносити своє "барахло", дуже часто рештки одягів, які розцінювались тут на вагу золота. Ціни тут ввесь час мінялися, переважно зростали вверх, а за того часу одна картоплина коштувала карбованця, пачка цигарок "Труд" 20 карбованців, склянка соли 15, кільо-грам масла, якщо він якимсь чудом сюди потрапв, навіть пів тисячу.
Розуміється, що набуті скарби забирали хто як міг, нія-
ких обгорткових засобів не полагалося... Ми забирали накуп-
лене до поли, до кишень, до жіночих торбин, або несли
просто в руках. В кожному разі, ми залишали це місце ро-
гу щедрости не з порожніми руками, були вдоволені і Оле-
на, сміючись, пригадувала, як то різнилися колись базари у
Варшаві, де вона ходила на закупи. Це наводило на незручні
порівняння з дійсністю і разом розпачливу філософію про
химерне життя. * —
и
Далі побували також ще раз на Хрещатику. Звалище, кладовище, смерть. А хроніка казала, що ось тут вперше, ще 1804 року, під числом 2, було споруджено театр, тут уперше загомоніло кіно (Шанцера), бувало в Празі, наша добра приятелька, расова киянка Наталія Дорошенко, захоплено оповідала, які то смачні "пірожниє" їлося у Семадені, яке то морожене ласувалося у "Маркіз"-а. І гляньте, що з того всього зроблено тепер.