А думка все не тут, а там. А думка тримається того там залишеного, а серце повне, глибоко схвильоване... Як неймовірно тяжко висловити в такі буряні дні почуття радости. Але вона все таки в мені живе. Вона обнялись з тугою, з вірою і веде мене, ніби добрий провідник, через непроглядний праліс нашої неповторної і, по своєму, великої доби"...
НАЗАД ДО ТОЧКИ
Прокляття їй, іювчиці давніх літ, Чия жадливість всесвіт упихає В огидний свій ненаситний живіт!
Данте. (Чистилище, пісня 20)*і
І
Вечором того самого дня (четвер 13 листопада), ми були знов у Рівному. Зі снігом, вітром і погодою, яку на Волині звуть золою. Невелике провінційне місто, несподівано стає вихідною точкою... Вулиці кишіли воєнними і партійними уніформами Третього райху високих і найвищих рангів. Настрій динаміки, тривоги, непевности. їх воєнна машинерія діяла з неймовірною силою на всіх фронтах. За нашого перебування в Києві, було взято Харків, відкрито дорогу до Криму і взято до полону 3.632.000 полонених.
їх тріюмфи були на висоті зеніту. У Рівному дано великий парад війська і чекалося на прибуття райхскомісара, який мав обняти цивільне управління над Україною, що має зватися Райхскомісаріятом.
Ці успіхи гнітюче відбивалися на настроях населення. Перші тижні захоплення "визволенням" швидко минули, рожеві надії на незалежну Україну розвіялись. Окупанти з неймовірною швидкістю і залізною послідовністю вводили порядки, в яких для не німців лишалося не багато людського місця.
І наслідком цього почали швидко ширитись чутки про організацію українського збройного спротиву... Що було з людської точки погляду дуже зрозуміле, але з точки погляду воєнної стратегії — небезпечне. Особливо в цей час, коли динаміка наших противників була в такій силі.
*) Цитуємо за перекладом Євгена Дроб'язко
Нові окупанти нічого собі так не бажали, як дістати цей терен звільнений від місцевого населення. Несвоєчасні розрухи дали б для них пречудовий претекст, щоб наші со-ломяні села пустити з димом і їх населення змасакрувати.
Вони це вже наглядно доказали у випадку з Лідіц в Чехії. Але з чим не дуже рахувалася совєтська агентура, для якої знищення українського населення було таким же бажаним, як і для їх німецьких антагоністів. Особливо, коли це діялося б німецькими руками.
Для мене, як редактора впливової газети і як письменника, до голосу якого прислуховувались народні маси, було великим завданням зберегти при цьому почуття міри і не стратити рівноваги. І не допустити до передчасної провокації зриву, для чого між нашими доморослими політиками було досить відповідного матеріялу.
Вимагалося знання цієї проблеми в її цілому, бути в курсі справ світового засягу, відчувати балянсовання діючих сил плянети, розуміти тенденції їх розвитку на майбутнє.
Для цього ми намагалися слухати по можливості більше вістей, особливо з-поза засягів німецької домінації. До вістей із совєтського боку годі було прикладати багато вартостей, вони, як звичайно, до вульгарности розходились з правдою, але вісті з-за Ля-Маншу, навіть у формі пропаганди, мали для нас велике значення. Звідти подавалися справжні вісті про справжні події, а пропаганду подавалося в переконливій формі прекрасними стилістами, між якими могли бути і такі як відомий лявреат Нобля письменник Томас Манн.
Я охоче слухав його пристрасну реторику рафінованого інтелектуала, наповнену патосом гніву і сугестією катастрофи і пізніший розвиток подій, показав намацально, що його савонаролівська ораторія не була лишень вислідом його ображеної величности. Під час повороту з Києва, я включив було свій апарат на Лондон і почлв звідти глухий, хриплий, пристрасний голос того оракула і між іншим, в тому, що він вирікав, було і таке: "Вам, німцям, не буде дозволено виявити вдячности за мою творчість, навіть коли б ви цього і хотіли. Хай буде так. Це було зроблено не заради вас, але з найглибшої моєї необхідности. Одначе, тут є щось, що я зробив заради вас, від мого не особистого соціяльного сумління і я маю переконання, яке з дня на день зростає, що прийде час, і він вже надходить, що ви будете вдячні мені за це і оціните його багато більше, ніж книги моїх оповідань: це є те, чим я вас попереджував ще коли був час остерігти вас перед негідними силами, до ярма яких вас сьогодні безнадійно впряжено і які ведуть вас до неуявної руїни тисячами своїх огидних діл. Я знав ці сили, я розумів, що ніщо інше, ніж катастрофа і злидні для Німеччини і для Европи можуть постати з такої неописально-злочинної натури, в той час, коли більшість з вас — жертв ілюзій, які вже тепер мусять бути для вас зрозумілими, чекали від них порядку, краси і національної чести. Чи не слід при цій нагоді пригадати слова Ґете про "віддану німецьку націю, яка почуває себе лиш тоді дійсно величнаю, коли програє все, що її звеличує". Я також знаю вас, мої добрі німці, як і вашу безрадність, коли йшлося про розуміння справжньої чести і гідности. А тому, не дивлячись на мою вдачу, я виступив було на політичну сцену в жовтні 1930, в Берліні, в залі Бет-говена, з промовою перед захриплими від вигуків нацистськими дикунами, яку дехто з вас може ще пригадує. Я назвав її "Апеляція до розсудку", хоча це не було звернення до всіх кращих німців; і та промова ще й сьогодні є великим облегчениям мого сумління, дармащо була вона найдаремнішим зусиллям між усім тим, що я осягнув моїми щасливішими зусиллями, як мистець".*)
Сьогодні, коли ці рядки пишуться, дуже легко зрозуміти такі слова, але не так легко було з ними впоратись, коли ціла Европа лежала під ногами тих "негідних сил" і всілякі погрози їх швидкого упадку видавалися хіба побожними бажаннями сердитих емігрантів. До того для нас в Рівному негідними силами були не тільки наці Гітлера, а також наці Сталіна, чого, очевидно, оракули з-за Ля Маншу не хотіли бачити. Ігноруючи факт, що рекорди негідности цих останніх не були ще ніким перевершені.
Але все таки, для нас, та гнівна реторика з-за Ля Маншу була явищем бажаним. Вона переконливо збивала температуру успіхів німецьких фронтів, чим допомагала нам відповідно регулювати нашу власну поведінку; до того, це був блискучий приклад, як треба боротися з кожними силами, які з погляду наших інтересів є негідними.