Це творило гострий чад війни. В повітрі, на вулиці, вдома... Моя чергова передовиця в газеті так і звалася: "Війна". Хотілося паки і паки повторити істину, що в цьому шквалі пристрастей, ми можемо втриматись лишень в "твердості духа, витривалості, жертвенності, згоді, порядку й дисципліні".
Бо іноді огортала паніка... За наш народ, нашу землю, наші міста. І за наших близьких. Думка про Київ не вгавала ані на мить. І хотілось чимсь помогти. Але як? Але чим? Там мої найкращі друзі і їм загрожує велика небезпека. Забрати б їх сюди до Рівного, або відправити до Львова. Все таки тут ще безпечніше, ніж у тому бідному, хворому, голодному місті розпачу й безнадій.
Але зараз про Києв треба було забувати. Наш Фіят здав свої позиції остаточно і на довго застряг у майстерні. А інших можливостей поїздки туди не було. Я обіцяв майстрам золоті гори, якщо вони привернуть до життя Фіята, але великих надій для цього не було. Тим часом, я повернув свою увагу на далеку Прагу... Ось тільки дістану перепустку — негайно туди їду. В думках я вже туди їхав і намагався поєднати всі мої противенства у якусь гармонію.
І несподівано до цього знов втручається доля. Другого дня, після нашого повороту з Городка, десь так по обіді до мого редакційного кабінету ввалюються двох" моїх, по дорожньому одягнутих, друзів з Дубна — голова окружної управи Олексій Сацюк і окружний шкільний іспектор Авенір Коло-миєць... Які вже з порога гукали: — Уласе Олексієвичу! їдемо з нами до Києва.
Я, було, отетерів. Як то до Києва? Отак ось сісти і їха-хати? Чим і як? У мене нічого не приготоване. — Нічого... Не бійтеся... Про все подумано... Наша чарівна Ем-Ка в повній формі. Тільки сідати і їхати.
Переконати мене на таке не було тяжко. Починається оживлена акція. Кличу своїх редакторів, заявляю їм, що невідкличні справи вимагають від мене негайного відряження до Києва, наділяю їх всілякими інструкціями, залишаю чернетку передовиці і допобачення! Вернуся за чотири-п'ять днів.
І дослівно за годину ми вже всідали до машини і з Богом рушили в путь-дорогу. Знічев'я, на всю ніч.
Було зимово, морозило, небо вияснилось, дорога стелилася килимом, рух невеликий, наш шофер Харитон Семенович ідеальний і не лишень своїм гігантським розміром, а також знанням діла. І славетня, знайома нам Ем-Ка — машина совєтської фабрикації, вийнятково незграбного вигляду, яка свого часу спричиняла нам чимало клопотів, на цей раз брала свою швидкість цілком задовольняюче конкуруючи з різними Де-Ка-Ве, Опелями, Мерцедесами і ми гналися назустріч Києва з нестерпною невмолимістю. На цей раз ніхто вже не думав про контролю на Ірпені, бо її вже було знято. Наші "думки були зайняті лишень одним: Києвом.
Я мав прекрасних товаришів подорожі. Олексій Сацюк, за освітою магістр права Варшавського університету, мав великі зацікавлення літературою. Пізніше він почав писати і видав кілька збірок оповідань — "Колоски". "Злат-жолудь". П'єсу "Скрипка на камені". Приємна, великого культурного зацікавлення, людина. І мій добрий друг. І Авенір Коломи-єць, знаний поет, який почав свою бардівську кар'єру у славному "Літературно-Науковому Віснику" за редагування Д. Донцова, але вславився він тим, що разом з деякими іншими молодими мальконтентами перейшов до комуністичних "Нових шляхів" відомого Антона Крушельницького і тим самим порвав струни не лишень з "вісниківцями", але й з українською суспільністю взагалі, став кандидатом на виїзд в Україну, евентуально, по "нових шляхах" свого наставника Крушельницького, на Соловки. Що одначе не сталося, бо Коло-миєць мав терпеливість вичекати з виїздом і тим часом довідатись про долю тих, що поквапились з цим, не врахувавши багатьох моментів свого карколомного підприємства. Тепер він все те забув, не любив навіть його згадувати і вернувся "цілком і повністю" в лоно свого народу без ніяких застережень.
І ось ми їхали гаразд до Києва. Розмови, спомини, анекдоти. І незчулися, як доїхали до містечка Корця на річці Корчик, припливу Случі, яка була колись польсько-совєтсь-кою границею. І тут нам почало темніти. А що їхати за ночі в такий час виглядало непривабливо, ми вирішили тут заночувати.
Але де, але як це зробити? Готелів, розуміється, не було і питаючи за приміщенням, нам порадили... жіночий манас-тир.
І було цікаво, де тут ще могла взятися така інституція, як манастир та ще й жіночий? Після всіх тих "визволень" та інших вівісекцій. Одначе і на нашій землі траплялися інколи дива-дивні, а в тому і такий манарстир, який тут був з давних часів і якось ще зберігся до нашого дивовижного часу. І який відогравав тут ролю готеля. Де ми знайшли приміщення у невеликій затишній келейці з двома ліжками, чистими простирадлами і навіть чаєм. І з приємною усмішкою старенької черниці в напівчернечому одязі.
Ми спали спокійно й вигідно, а рано-раненько, не снідаючи, вирушили далі в дорогу. Ми мали харчі з собою і споживали їх під час руху, а чаю напилися аж у Новоград-Волинському, у їдаленці, де можна було сидіти за столом у шапці і пити гарячу воду, забарвлену кольором цибулі. А обідали вже в Житомирі, де довідались про погром, спричинений німцями в Радомишлі, де було без суду розстріляно групу організаторів та учасників демонстрації на могилі героїв Базару. Що нас дуже насторожило. Увага, увага! За Базар розстрілюють не тільки ті з Москви, але й ті з Берліну. Будемо це пам'ятати.
Одначе ми продовжували нашу дорогу далі. І біля третьої години по обіді ми в'їжджали до Святошина, що значило бути в Києві і заїхали, розуміється, до Івана Петровича Кавалерідзе, з яким і Сацюк і Коломиєць були добре знайомі ще зліта, коли Іван Петрович зі своєю кіно-групою, вертаючись з Карпат, затримався було на деякий час в Дубні, де їх так гарно приймали.
І тепер ось радісна зустріч удруге і вже в Києві, яку ми мусіли відзначити гостиною, що не могло статися без інших наших друзів, за якими я одразу виїхав до міста на розшуки. Таню Прахову я знайшов в одному фото-ательє десь в околиці Володимирівської вулиці, в якому температура була якраз така сама, як і на вулиці, а Таня сиділа там при касі змарніла і виснажена, одягнута в зимове пальто і валянки. Моя несподівана поява там була для неї шоком, ми так чудово розгубилися, що нам могли позаздрити гімна-зісти п'ятої кляси, але не було часу на довгі оніміння, бо наближалася поліційна година, а перед нами було ще багато невиконаних завдань. Ми мусіли віднайти ще і її чоловіка Адріяна, що не було тяжким завданням, але розшуки за Оленою Телігою, не дивлячись на всі наші вперті намагання не увінчалися успіхом, бо ніхто не міг нам сказати, де вона в цей час знаходиться, а до того нам вже наетупала на п'яти година заборони і ми мусіли чим скорше втікати гень майже до Свягошина, захопивши із собою, замість Олени прекрасну художницю кіно-студії Юнію Григорівну Маєр.