Пишіть!!!"
До цього було дописано: "Тут хтось мені казав про 29 число і 2 годину... І я написала... 29/ІУ".
Отже, це так було. Шіснадцять років тому. "На довго Ваша Оленка", — щебетала вона. "На завжди", відповів він. їх життя було не завжди рівне, були перебої, але завжди "щире і свобідне". І нерозривне. І на доказ цього, він виїхав тоді, "крізь сніжну бурю", до Києва, щоб бути там з Оленоч-кою. До самого кінця...
З їх речей, що залишилися у нас, особливо вражає також листування Михайла з його батьками, — його власним батьком Павлом Телігою, який був лікарем у станиці Ахтир-ській на Кубані і батьком Олени — професором і ректором Української Господарської Академії в Подебрадах, Іваном Шовгеневим. Листи Шовгенова, переважно з років останніх.
коли старий професор жив вже у Варшаві, під німецькою окупацією, за тяжких матеріяльних і моральних умов, намагаючись зо всіх сил "триматися на дусі", а листи козака з Кубані Теліги належать до давніших років (1925) і вражають своєю безпосередністю, простотою і щирістю людей чистих душею і прямих мислію.
І особливо вражає один такий лист, з 25 вересня 1925 року, від батька Михайлового, в якому той подає відомості про свій рід.*) "Від тата — синові Михайлику про своїх давніх і близчих родичів по мужській лінії, — починається це батьківське посланіє. Років більше, як сто, а саме 1792 році
— твій прапрадід Захарко Теліга, переселився з-за Бугу, разом з бувшими запорожцями на подаровану царицею Катериною землю "Мананський полуостров" і оселився на Кубанщині в куріні Полтавськім (тепер станиця Полтавська). Не знаю, скільки у нього було синів, але був Андрій, це вже мій дід, а твій прадід, у якого були сини: Фока, Василь, Філімон (мій батько, а твій дід) і Іван, які було кажуть, що батько їх Андрій Захарович, довгий час був начальником станції, за що, кажуть, був нагороджений якимсь чином. Діти його
— твої діди, були: Фока дияконом, Василь якимсь паном, мав панський наділ землі, Філімон, мій батько, і Іван — дядько, добились лише тільки урядників, по тій причині, що батько їх Андрій і мати Горпина, раптово померли від холери ще не старими і от з цієї причини їм удалось вибитися лиш тільки в писарі, що в ту пору було теж важко. Працювали вони на писарстві років 25-30, аж поки послабли очі. Перше дід писарював у Полтавській станиці (де 1860 року і я народився), а потім, в 1863 році охотником переселився на Кубань і оселився в станиці Анхірській. Тут ще було багато войовистих черкесів і жить було небезпечно, часто й густо черкеси нападали на невеликі тоді стоянки, віднімали цілі череди худоби і навіть полонили чоловіків і жінок. Отож, щоб були охочі до переселення на Кубань, цар дарував їм по 172 десятини землі загальної і крім того по 10 десятин потомственної, яка дісталась було від мого батька і звідки ти возив дрова, тепер вона одійшла в загальну — царські дарунки не признаються.
Коли дід став працювати, то мав виноградний та хрукто-вий сад — бжільництво; крім того довгий час керував півчим хором і в своїй станиці і в Абинській, а часом кликали його і в їльську, і в Азовську та на панські свадьби та на престольні свята. У нього був чудовий високий баритон і дуже багацько знав пісень, як мирських, так і церковних, а
) Зберігаємо словню і правопис оригіналу.
також умів грати на гармонії. Брати його були одмінні співаки, а особливо Василь Андрійович... У того, так кажуть, була така товстенна басюра-октава, що як у добрій бочці.
У діда було багато писаних його рукою сшитків, де було записано сотні пісень народних і десятки церковних піс-нопіній.
Нот тоді ще не було і він обучав своїх хорян по слуху, а щоб їм було понятливіше, то багатько йому стоїло праці, щоб у сшитку написать таку круту штуку, як наприклад, отаку херувімську: ііііже херувіііми, ііііже" херувіііііі, і т.д. Напослідок, коли вже виріс син його, твій дядько, який знав ноти, то вже від його научився і дід писати такі ноти і по них обучав своїх співців, аж поки не став старим, безсилим...
Писав він дуже красиво і чітко, навіть був мастак в листах до своїх приятелів — писнути якого небудь журного, чи веселого віршика. На превеликий жаль, майже всі його сшит-ки щезли десь, здається їх рознесли онуки — це тітки Марії діти та Яків, та Ганна тощо... Частина була попалась і до мене, але їх брав Олександр і не знаю, що з ним сталося.
Дідова дружина, твоя баба Оксана, була дияконівська дочка, дуже здатна готувати ріжну смашну страву та пекти здібний хліб, та паски, та проскурки, чим довгий час заробляла гроші. Дядько Іван Філімоновіч, скінчивши 3-х річну станичну школу, скінчив також 3-х річну полкову у станиці Хабльській (Холмській), а потім прослухавши учительські курси, довгий час учителював, а потім служив у обласному правлінні діловодом, де дослужився до коллежського совіт-ника — ним і помер. Сини його Володимир — лікар, Микола
— полковник, Михайло — сотник. Дядько добре писав вірші і по російськи і по українськії, колись надішлю тобі одного з них, якого він писав мені, коли я служив на війні з Інте-кинцями за Каспицьким морем.
Жіноцтво Телігівського роду було дуже співуче, а одна тітка Ганна була страшенно схожа на діда і окрім дисканта, уміла співать і альтом, і тенором, і навіть з своїм чоловіком
— баском, а той було тоненько, а вона товсто.
Про себе напишу до свого свята 50-річного ювілею, яке здійсниться як не помру, в лютому 1927 року. Приїзди — послухаєш 50 років моєї праці на лікарській ниві"...
Ось такого кореня був Михайло Теліга, сотник армії УНР, нащадок давнього козацького роду, інженер лісництва і бандурист ще від часу першої капелі бандуристів, заснованої за часів Гетьманату 1918 року. Звідсіль походить також мальовниче прізвище нашої поетки Олени, з яким вона увійшла в анали історії не лишень нашої літератури, але й історії мартирологи. Такої великої своїми розмірами і такої глибокої своєю трагікою.
За час моєї відсутности в Рівному сталася ще одна подія несамовитого значення. Одну з кімнат мого мешкання займала Рівка Шнайдер, жінка жидівського роду, зі своєю матір'ю Песею і малим сином Мойше. Вони намагалися за всяку ціну втриматися при життю, боронилися як могли від гетто, куди останніми місяцями збирали всіх їх одновірців, шукали протекції навіть у мене, ми їм, чим тільки могли, сприяли, але коли я ось востаннє повернувся з Києва, їх кімната була порожня.