А тоді мій потяг їхав далі і доїхав до станції Ромадан... Перехрестя залізниць з маленьким містечком, або скорше селом, де будівлі все ще були переважно криті соломою. Була година, мабуть, третя, сонце гарно світило і гарно гріло. Заповідалось, що потяг простоїть тут години дві, а він розтягнув це на шість годин. Я, розуміється, негайно подався знайомитись з місцем і пішов навманя, куди бачать очі, повернувши на дорогу, вкриту грубою верствою доброї чорноземної пилюги, що проходила поміж двома стінами високих соняшників і кукурудзи. І, як на те, звідкілясь вирвалась до краю запорошена німецька легкова машина, яка збила таку хмару пилюги, що я мало не захлинувся. Але годі на таке зважати. Прямую далі. Ось і окремі білі хатки з відомими полтавськими віконницями під солом'яними стріхами. Біля них, звичайно, ніяких інших забудівель — наслідки діяння
"духманної доби комун" (Хвильовий). Інколи трапляються люди, переважно жінки, у підтиканих по коліна спідницях. А ось насупроти йде дівчина... Ні, ні... Не в корсетці і не в плахті, а в кохті" і "тухлях" зі стриженим волоссям.
— Добрий день, — вітаюся з нею.
— Здрастуйте, — відповідає вона і дивиться на мене пильно.
— Куди веде ця вулиця? — питаю її.
— Та от... Просто, — відповідає вона, мабуть думаючи, що я до неї залицяюся.
— Куди просто? — питаю далі.
— Ну, отак... А вам куди? — питає вона і дивиться здивовано. Такого типа вона тут напевно ще не зустрічала. Щось не тутешнє. Я посміхаюся і кажу: — Та ось іду... Я тут чужий. Хочу бачити, як виглядає ваш Ромадан.
— Ромадан отуди, — вказала вона назад. — А це присілки. Нічого тут не побачите, — сказала вона і пішла далі. Я пішов також своєю дорогою. І маю сто бажань зайти до котроїсь з тих хаток, захованих у соняшниках, які привітно моргають до мене своїми білими стінами та темними вікнами, а я все не наважуюся отак безпричинно порушити їх мовчазну, як кажуть англійці "прайвесі" (невтручання)... Але ось одна з них така, на вигляд трохи показніша, стоїть збоку... А що буде, як зайду? Прошу напитися води... Може це не буде аж таким порушенням вимог чемности... І коли я до неї наблизився — почув звідти щось, як спів. І, здається, з бпери.
Це мене ще більше заінтригувало. Стукаю до дверей. По часі вони відчиняються і на порозі бачу хлопця років зо-двад-цять. Його обличчя здивоване. Спішу пояснити, хто я такий і чого мені треба. Хлопець дозволяє мені увійти і перше, що кинулось у вічі, це долівка... Земляна, свіжо вимазана рудою глиною і притрушена сіном. А поза тим, це звичайна селянська кімната із столом в куті зліва, довгими лавицями і з дверима справа, з яких доносився той спів. Ще раз пояснюю мої наміри і хлопець запрошує мене до другої кімнати.
Там я побачив ще одного такого ж хлопця, який порався біля патефону. Ми познайомились. Виявилося, що вони обидва студенти і то Харківського Будівельного Інституту. Отже, майбутні будівельники. І їх тут тільки двоє. Питаю, що вони грають. — А, це ізвесная пєвіца Барсова, — відповідають мені. Показують пластинки. "Дєвушкі", Утьосов. Питаю, чи мають щось українське. — О, да... Канєчно. Подай там, — звернувся один до свого товариша. Той почав шукати за українськими, ми тим часом розмовляємо. Про їх інститут, їх заняття... А опісля запитав, чи вони щось читають. — О, да! Розуміється. Читаєм. Только у нас много занятій... На
читання не збуває багато часу. — Мене цікавило, що вони читали. Виявилось — Пушкіна. А ще щось цікавого? О, да. Много. Але нічого конкретного. А чи читали ви щось з українського? Да! Шевченка. А чи щось з нового? Радянського? на це нема швидкої відповіді, треба подумати. А! Читав! Вишню! Остапа Вишню! От ловкий був парень! — вирвалось в нього захоплено. Кажете був? А де він тепер? — Нєізвєсно, Пропав, — відповів той коротко.
Розмовляли і розмовляли. Переходили з. теми до теми і дійшли до справ війни. Що він, наприклад, думає про совєт-ську армію? — Подкачалі, — з місця відповів мій співрозмовник. Нємци здорово бомбілі, а наші нічерта! — Може забракло чим. Замало техніки. — Но! Техніка у нас большая... Да от нет сприту. Культури. За царя виходило краще. Тогда проти нас і французи й англічани, а все таки до Волги не дійшли...
Було видно, що в його уяві війна і революція були сплутані, але на вияснення не було часу. А чи пам"ятає він, питаю, голод? — Котрий голод? У нас тих голодів було стільки, — відповідає він. — Ну, той... 32 і 33-іх років. — О! Хто не пам'ятає. Люди мерли, як мухи. Цілі села. — А чому, питаю, був той голод? Не вродило? — Какое там — не вродило. В колектив гнали. Все забрали. До крошки, — відповів той.
Під час цього, другий хлопець, що весь час мовчав, возився з патефоном, який відмовлявся грати. Я все чекав на українські пісні, але по часі почув мелодію з "Кармен". — Кармен, — зауважив мій співрозмовник. Чи у вас там також дають "Кармен" ? — запитав він. І був вдоволений, коли я це підтвердив.
Мелодія з "Кармен" виконувалась не найгірше, але пластинка була зіграна до краю і хрипіла несамовито. Це однак нас не зневірювало. Ми плавали в атмосферах філософії "техніка у нас большая, но культури нет". Пояснення, які я не раз чув у цьому просторі. І ніяке диво. Ми щойно вилазили з ти-сячелітнього мужицтва і всі ті наші інститути були безсилі зробити з нас не лишень "студентів", але й людей певних вимог форми.
Я прогуторив з моїми ромаданськими студентами щось з годину... Не можу сказати, яке враження залишила у них моя візита, але для мене ця зустріч, з тією їх характеристикою Вишні, залишилася пам'ятною назавжди. Дуже автентичне і дуже щире.
Коли, я повернувся на станцію, мій потяг ані не думав рушати з місця. На пероні були розставлені столики і молоді дівчата в білих одягах, з червоними на грудях хрестами, видавали воякам вечерю. Бутерброди, каву й цигарки. Все бу-
ш.
ло залите сірими уніформами, скрізь чулась гортанна німецька мова. Над Ромаданом спливав м'який, теплий вечір, а опісля така ж і ніч. "Знаєте лі ви украінскую ночь"? — писав Гоголь. "Тіха украінская ночь, прекрасно небо, звйозди блещут", — захоплювався Пушкін.
А що б сказав про це Шевченко? Якраз тому сто років, як він мандрував цією "нашою не своєю" Україною, жив отам недалеко в Яготині, кохався з княжною Рєпніною і роз'їжджав по панських маєтках, шукаючи "нашої" правди. А чи знайшов? Хіба аж там у Орській кріпості, або в Кас Аралі. "Був я уторік на Україні... Скрізь був і все плакав"... "сплюндрували її москалі", — писав він своєму другові Кухаренкові. І обурювався, коли пан Лукашевич прислав до нього у мороз за тридцять верстов пішки кріпака із запрошенням, щоб той прибув до нього в гості... І щоб той кріпак приніс йому назад одразу відповідь.