— Як тебе, хлопчику, звуть?
— Коля.
— Хороший хлопчик, татів син. Ну, лий ще! Кімнатка була малесенька, чепурненька, з чисто вимазаною долівкою. Попід стінами — прості лави; в кутку — сила наївних, губатих, схожих на Бутлів святих; віконечка манюні, як у касі на вокзалі. А за віконечками садок — вишневий, розуміється. Коло самих вікон у садочку столик, лави — то для дачників, обідати там, чай пити, "читати книжку", як пояснив Петро Бутель.
І Андрій Григорович таки напився там чаю, під тихим вечоровим небом, під заквітчаними білим цвітом вишеньками, серед дітей природи. Коло ніг йому, як годинник маятником, махала хвостом ряба сука і не зводила з його рота очей. Коло суки соромливо посміхалось трійко меншеньких, з-за кущів виглядало двоє більшеньких, а дядько Петро сидів на призьбі й виглядав із гущавини на своїм лиці. А потім, як вони пішли, Андрій Григорович слухав соловейка. І не одного, а двох чи, може, й трьох. Вони то ніжно дзюрчали, то в буйному захваті тьохкали, клацали кастаньєтами, перестрибували на сопілку, — звуки з усіх боків радісно, молодо, переплутуючись, зливаючись, розливаючись, крутилися вихором над головою Андрію Григоровичу. А він сидів під вишнями, підвівши лице догори, підставивши його цим звукам, і, як людина, що їй по спині роблять теплий душ, блаженно жмурився і посміхався.
Садочок стояв на горбку над самою затокою Дніпровою. За соловейками зняли спів і жаби в затоці. Але в них виходило трошки гірше, — вони більше крякали, стогнали і робили такі згуки, ніби задніми зубами сласно й голосно гризли цукор.
За Дніпром зійшов круглий, з приємною утомою під очима місяць. Від його по затоці лягла блакитна, блискуча дорога. Злотозоряна, блакитна, тиха ніч зустріла його урочистим співом. Андрій Григорович устав, підвів руки до місяця і пошептом проспівав "Ой, зійди, зійди, ясний місяцю!". Потім соромливо озирнувся й знову сів. Бідні городяни, бідні, нещасні, несвідомі жертви брукованих улиць, кам'яниць, залізниць! Вони нічого цього не знали; дзвінки трамваїв їм замість соловейків, міазми з кухонь і смітників замість подиху квіток і трав.
Довго ще сидів Андрій Григорович на лавочці під вишеньками, щасливо потираючи лисину і розхристані груди. Потім тихенько, щоб не злякати соловейків, пройшов до себе у хатинку. В сінях долі лежало багато людських тіл. Деякі трудно сопли, інші харчали, а один густо, як джміль у порожній банці од варення, гудів. Милі, невибагливі, щасливі діти природи, — спіть собі на здоров'я, на славу сонцеві, місяцеві, травам і соловейкам, що породили вас!
Не швидко заснув Андрій Григорович. Віконечків він не зачинив, щоб слухати соловейків. Дерев'яне високе ліжко з горбатим сінником було схоже на верблюда, і лежати на йому треба було так само непорушне, як сидіти в човні. А що найбільше, — тиха, сміхотлива радість у душі не давала заснути. Ну, так же все було мило тут, затишно, ідилічно; ця наївна кімнатка з товстими сволоками, з губатими богами, з череватою піччю;
ці віконечка завбільшки з пів газетного аркуша .розміру "Рідного Запічка"; сонний концерт у сінях; а за вікном біло-рожевий, поблакитнений місяцем садочок з дорогими співунами. А там, за садочком, затоки, озера, Дніпро, луки, широкий простір, чути, як земля з небом розмовляє."Тс-тью! тс-тью! тс-тью!" А це соловейко з місяцем розмову вів.
Комарики співуче, ніжно дзвеніли над головою і часом кусали, бог з ними, то в щоку, то в вухо. Вухо свербіло й горіло, а Андрію Григоровичу чи під це свербіння, чи під спів соловейків згадувалося то те, то се з тих часів, коли в отаку місячну ніч не лежиться на верблюдосхожому ліжкові, коли в грудях хор соловейків співає, а десь там, у густому, темно-синьому затінку під вишеньками, біліє і жде соромливо постать. Гей, було ж колись!..
Прокинувся Андрій Григорович зовсім-таки раненько, — сонечко от-от тільки зійшло. Воно б ще трошки, сказати щиро, послалось би, та Бутлі, старі й малі, як почали гомоніть, стукать, грюкать, то чоловік мусив-та-ки прокинутись.
Але що то'природа: якби Андрій Григорович в городі так мало спав та встав отак рано, то й голова боліла б, і в очах пісок різав би, і настрій був би такий, що хоч лізь головою в комин та й сиди там, щоб нічого не чути й не бачити. А тут він собі походжав по садочку, по подвір'ю, розмовляв з Бутлями, великими й малими, — і нічого. Тільки трошки ніби приємної втоми було. Соловейки щебетали з самого ранку, — коли вони й спали? — в садку так і лунав їхній спів. І людей, голубчики, не лякались, знали, що такій пташинці людина ніякого лиха зробити не може, хіба що якийсь безчулий, товстошкурий йолоп.
По обіді ходив на затоку. На березі зустрічались дачники з вудками, обручами, сіточками. От з ким він найменше мав бажання знайомитись. А ні, ні, нехай вони собі з своїми обручами та велосипедами подалі од його будуть.
Обідав він у садочку під вишеньками. Обід простий, сільський: юшка з риби, добре заправлена на цибулі, та смажена щука. Правда, дядько Петро в наївності своїй склав таку ціну за цей обід, як у городі треба заплатити ¦-Ь доброму ресторані. Але бог з ними, — звідки йому знати ресторанні ціни?
Зате ні в якому ресторані не могло бути за обідом такої музики, як у його: цілих три соловейки співало. Та як! З такими модуляціями, з такою жагою, таким завзяттям, що аж ряба сука, що неодривно дивилась в рот Андрію Григоровичу, і та часом з інтересом поглядала на дерева до співців.
О ні, тут не тільки переклади робить, тут можна було написати ту роботу, що вже так давно задумана. От де він її таки напише нарешті! Тиша, самотність, садочок, соловейки. Тільки сиди та хапайся писати про спів! Це ж саме натхнення, голос творчості самої природи ллється з налитих соками дерев.
Того ж вечора Андрій Григорович під спів соловейків написав Катерині Степановні довгого листа з гарячою подякою за те, що вона знайшла йому такий благословенний куточок, що вирядила його з того проклятого богом города, що дала йому такі незабутні почування в цьому садочку. З кожною годиною, з кожною хвилиною свого тут пробування він виразно помічав, як весь перероджується, як клітини його тіла всмоктують животворну енергію сонця, зелені, як вся психіка його стає зовсім іншою, він весь пом'якшав, став вибачливішим, добрішим, нема того вічного городського дратування нервів, жовчності, нидіння. Ну, зовсім інша людина стала! Велике, велике спасибі їй, Катерині Степанівні, за це!