— Лягайте спиною до стіни, так тепліше буде... — порадив він.
— Добре. Спасибі. Я не знаю просто, що таке зо мною...
І голос був змерзлий, дреньчав од холоду.
— А, може б, ви згодились, докторе... Вибачте, будь ласка, що я вас увесь час турбую...
— Прошу, прошу. Що таке?
— Може б, ми так зробили: я простелю своє пальто, щоб не дуло з-під низу, а вкриємось вашим пальтом. Може, так буде тепліше... Коли вам це, розуміється...
— Прошу, прошу. Дуже добре. Зараз.
Властиво, в цьому нічого доброго не було, бо одним пальтом обом укритися неможливо, — значить, докторові доводилось мерзнути. Ну, нехай.
Натикаючись у тьмі одне на одного, плутаючись у її пальті, яке ніяк не можна було розстелити як-слід, нарешті сяк-так примостилися. Доктор скинув своє пальто, а вона склала свою хустку, як подушку, й поклала на край розстеленого пальта. Потім вони лягли, укрившись докторовим пальтом, — вона лицем до стіни, а він лицем до її спини. Вона вся дрібно трусилась, коцюрбила ноги, щільно тулилась до доктора всім тілом і насувала на себе майже все пальто. Але, насуваючи, все питала:
— Я не забрала всього пальта? Вам не холодно?
Докторові дуло в спину, в ноги й у плечі. Він увесь час мусів вишукувати кінчики пальта й підгортати їх під себе.
Це все не було зручно, його руки мимоволі торкались її тіла без корсета, і те, що без корсета, особливо було неприємне. Та ще від шиї тепло, густо пахло молодим, жіночим тілом, і пухнясте волосся ввесь час лоскотало то ніс, то око. Круглі, тугі клуби все тісніше тулились до його зігнутих ніг, вона, могла б, уся влізти в нього.
Але потроху перестала труситись.
Через годину-півтори має приїхати Єрємєєв. Це буде зразу чути. Тоді доктор устане і знову попроситься вийти. І хай буде, як буде. І буде жити земля, вітер, люди; не буде душити плечі; не буде тоскно, страшно вити щось темне й дике в душі...
* * *
Але вона все не могла заспокоїтись і тихо лежати. То зідхала й починала зненацька знову труситись; то якось уся занадто непорушне мертво затихала; то вмить, неначе риба, скидалась усім тілом, неспокійно тягла на себе пальто, насувалась на доктора, совала ногами.
І раптом стала гарячкове щось шукати на собі, ввесь час штовхаючи доктора ліктями у груди. Потім стала мацати руками побіля себе, розкриваючи й себе й доктора. В усьому тілі її почувався страшенний неспокій. Ага, мабуть, загубила свій дурний ножик.
— Що там таке. Ольго Іванівно?
— Нічого! Вибачте.
— Може, ножик загубили?
— Ні. Ах, Господи!... Ради Бога, докторе, голубчику, запаліть сірника. Простіть, будь ласка...
Вона вже скинула з себе пальто, стала на коліна й шарила руками скрізь, навіть попід доктором.
Сірничків лишалось дуже мало, але що робити, — доктор засвітив одного: що ж воно там таке в неї?
Панна Ольга швидко стала крутити головою на всі боки, стоячи навколішки, потім підняла своє пальто і струснула його.
— Будь ласка, докторе, встаньте. Де ж це вона могла?!...
— Та що таке, Ольго Іванівно?
Сірник догорів і скрутився в пальцях, їй, видно, не хотілось говорити. Та що таке дороге вона могла загубити, що такий страх і одчай стрибали їй на лиці? Як не ножик, то що ж для неї ще дорожче могло тут бути?
— Ради Бога, докторе, засвітіть ще одного, може, вона там. Я вас благаю! І посвітіть туди далі, де я раніше лежала.
— Та скажіть, що. Я теж шукатиму. Може, удвох швидше знайдемо.
— Ну, це...
Вона зупинилась і в темноті чути було її трудне дихання.
— Це — ґумова підошва! Докторові стало тропіки моторошно.
— Ґумова підошва?! Яка підошва?! Чи не сталося вже щонебудь з нею?
— Ну, моя підошва. Од черевика.
Та що за чорт такий?! Та коли вона не хвора, то хіба ж можна отаке піднімати через якусь паршиву ґумову підошву від черевика?!
— Чекайте, Ольго Іванівно, я не розумію...
— Ах, докторе, я вас благаю: засвітіть іще одного сірника! Що, вам шкода?
— Розуміється, шкода. В мене штуки чотири зосталось. Я мушу їх лишити для чогонебудь більш важливого. Ми в такому становищі, що... Та навіщо вам ота підошва?
Людина має через дві години померти, а шукає якусь підошву.
— Ну, я вас благаю. Я мушу її знайти. Ну, голубчику, ще одного!
В голосі був такий одчай і благання, що доктор знизав у темноті плечима й засвітив іще одного сірника, — нехай пропадає й цей.
Панна Ольга швидко поповзла рачки туди, де раніш лежала й хапливо почала шукати руками й очима по брудній, злиплій од нечистот соломі. Коли сірник уже догоряв, вона раптом стрибнула до стіни й схопила з-під неї плескуватий, сірий, овальний шматочок, завбільшки з дитячу долоню.
— Є!! — радісно, в захваті, вся засяявши очима, скрикнула вона й показала докторові підошву.
Сірник погас, але в очах докторові ще сяяли її великі, сині, щасливі очі й розкудовчене пухнасте волосся над чолом.
Знову лягли. Вона тепер лежала зовсім тихо. Так тихо, що доктор навмисне потрохи стягав із неї пальто: може, від холоду заворушиться. Ні, їй уже й холодно не було. Замерла вона там зо своєю нахідкою? Що за таємна, чудодійна підошва?!
— Вам не холодно, Ольго Іванівно? Я, здається, все пальто з вас істяг.
— Ні, нічого. Дякую. Голос тихий-тихий.
— Котра може бути година, докторе?
— Мабуть, одинадцята. А, може, й більше. Панна Ольга раптом уся зщулилась і несподівано почала дрібно-дрібно труситись.
— Що, вам холодно?
— Так... Не знаю... Трохи...
Очевидно, вже цілком несвідомо стягла на себе все пальто, підгорнулась уся під доктора, зігнулась, зібралась у маленьку тремку грудочку. І знову раптово якось затихала, якийсь час лежала, як мертва, і потім одразу починала ще дужче труситись, щулитись, горнутись.
Умить, як задихнувшись, рвучко скинула з себе пальто й сіла. Вона дихала так трудно й часто, неначе їй стало надзвичайно душно під пальтом.
— Що вам, Ольго Іванівно?
Щось із нею діялось. Чи не збиралась вона, не діждавшись Єремєєва, бігти з ножичком на червоноармійців? Від неї й цього можна було сподіватись.
Вона не відповіла й знову лягла. Але вже не так, як раніш, а горілиць, витягши руки й ноги й лежучи так непорушно. Іноді її починало трусити, але вона не тягла на себе пальта. Доктор прикрив її. Вона рухнулась. У кутку тоненько, сердито й верескливо запищала миша. У дверях промінястою зіркою тягся у тьму хатини клаптик світла з сіней.