Панна Ольга швидко сіла й закрутила головою.
— Ні, ні, ні! Ні за що! З якої речі? Ні за що! Доктор сильно надушив її згори рукою на плечі.
— Тш! Ради Бога!
Панна Ольга принизила голос до тремкого, гарячого шепоту, але не перестала крутити головою. Ні, вона ні за що не могла на це згодитися. З якої речі він мав платити за неї своїм життям? Їй треба рятувати його, бо через неї він тут опинився, а не йому її.
Доктор ще дужче здушив другою рукою її за руку й суворо дихнув у вухо їй:
— Ольго Іванівно! Я вам забороняю говорити більше! Чуєте? Прошу слухати й робити все, що я кажу! Як вийти з сіней, зараз же треба бігти наліво. Чуєте? Наліво! Там низенький тинок. Перелізти. Бігти зараз же до яру. Там сховатись. Коли мене не буде, не зупинятись, бігти. Чуєте? Ні слова! Вставайте. Тільки тихо! Візьміть з собою хустку. Одягніть пальто! Як важко буде, можна скинути. Дивіться ж: зразу вліво з сіней. Одягайте пальто!
Панна Ольга уже мовчки, покірно витягла з-під себе пальто й, хапаючись, одягла. Доктор підійшов до дверей і приклав до них вухо. Здовж причілка з'явилась іще одна тонюсенька смужка світла від трохи надчинених дверей. Хропоту не чулось. Значить, не спить! Ну, що ж, зразу вб'ють, і більше нічого...
Але чи раптово відчиняти двері, чи помалу? А, може, спить, не хропучи? Хіба конче кожний салдат мусить хропти?
Панна Ольга підійшла, намацала доктора тремкими пальцями і стала близько біля нього, ждучи його наказів. Він прошепотів їй у вухо:
— Стійте тут, не виходьте за мною, поки я не скажу.
І зараз же, передихнувши всіма грудьми, тихенько взявся за клямку. Тільки б не рипіли прокляті двері! Він, сильно заціпивши щелепи, злегка напнув коліном і плечем. Двері протяжко, тоненько пискнули й одчинились пальців на три. У щілину війнуло теплим духом нафти з лямпи й махорки. На лаві видно було дві ноги в величезних жовтих чоботях, заляпаних болотом. Вони лежали непорушно, прикриті полами сірої шинелі. Кутка ще не видко було.
Доктор трошки більше відхилив двері. Вони знову пискнули, — густіше й протяжніше. В кутку жовто-металічно блиснули грані багнета.
Ноги не рухнулись. Тепер видно було одну руку на животі. Вартовий спав горілиць.
Доктор простяг руку в куток, не зводячи очей із непорушних чобіт. От вони зараз скинуться догори, злетять на землю, зчиниться крик.
Пальці доктора намацали обточене, кругле дерево рушниці й холодну крицю дула. Обхопивши їх міцно, докторова рука, обережно, помалу, боячись за щонебудь зачепити, потягла рушницю до себе в щілину дверей. А очі все так само невідривне слідкували за ногами в жовтих, величезних чоботях.
Є! Рушниця в камері!
Панна Ольга, вся дрібно-дрібно тремтячи, але тепер також іншим тремтінням, не вдержалась і погладила рушницю, як собачку, рукою. Доктор зробив їй знак пальцем і, нахилившись до лиця їй, прошепотів у самий рот:
— Спробую погасить наперед лямпу. Тоді біжіть. Вона хитнула головою. Очі з-під хустки блищали жовто-синім блиском і були поширені, дико-напружені.
Доктор тихенько, судорожне напруженими пальцями одвів завертку рушниці й перевірив: набита. Тоді, тримаючи рушницю у правій руці, лівою тихесенько й широко розчинив двері.
Вартовий спав, накривши лице картузом і піднявши комір шинелі. Одна рука лежала на животі, друга долонею догори звісилася з лави, наче він вередливо, ліниво прохав чогось.
Щоб пройти між дверима й лавою, треба було зовсім одчинити двері. Доктор обережно штовхнув їх. Вони раптом хрипким басом заревли, потім несподівано мотнулись і з грюкотом ударились об стіну.
Доктор завмер і машинально прудко навів рушницю на вартового. Той ворухнувся, потім умить скинув шапку з лиця й сів на лаві.
— Ти що?! Чого?! — з сонним переляком і непорозумінням хрипнув він, побачивши доктора.
Докторові війнуло жахом од того, що він мав зробити. Але якась сила поза його волею сильно, владно штовхнула в руки, руки самі хапливо піднесли рушницю до плеча, націлились і потягли за курок.
Вартовий схопився вже на ноги, але в цей мент вибухнув стріл і салдат упав назад, вигнувшись головою і спиною так, як роблять акробати, досягаючи головою землі.
Доктор озирнувся до панни Ольги й люто прошепотів їй:
— Біжіть!!
Вона чорним вихром вилетіла в сіни й кинулась до дверей, перестрибнувши через широко розкинені ноги вартового. Доктор прожогом теж метнувся до дверей, одчинив їх і в той же мент задув у кутку лямпочку. Потім знову взяв рушницю на приціл і вистрілив, — раз, другий, третій, одночасно дико, несамовито кричачи:
— Німці!! Гайдамаки!! А—а—а! Товариші, спасайся! Німці! Німці! А—а! О—о! Рятуйте!!
Він то кричав і стріляв у сінях, то моментально повертав рушницю на двір, міняв голос, бив ногою в сінешні двері.
В хаті зразу ж, од першого вистрілу, зачулися крики, шамотня, хтось хотів вибігти в сіни, але, злякавшись, мабуть, зараз же з грюкотом, з жахом зачинив двері. Десь по той бік хати вистрілило теж і закричало. Дзвякнули розбиті шибки. Вистріли залунали через вікна.
— Товариші, тікай! Німці обійшли! Німці! Тікайте! А—а! А—а!
Набоїв уже не було. Доктор кинув рушницю й перескочив через тин. Його зараз же вхопила чиясь рука й голос панни Ольги стрибнув на нього:
— Я тут!
— Біжімо! Швидше! Беріть мене за руку!
А позаду крики і стрілянина розгорялись, як скирта сухої соломи, в яку кинено сірник. Вистріли тріскотіли безладно, сліпо, моторошно в густій, чорній тьмі ночі. Коні ржали, собаки гавкали, часто, перелякано; деякі вили.
Доктор і панна Ольга, міцно вхопившися за руки, не озираючись, бігли просто перед себе. Навкруги нічого не видно було, — ні вгорі, ні під ногами, чорно скрізь. Але все-одно: хоч би там пекло чорніло, так само бігли б у нього, не зупиняючись.
Вітер розпинав перед ними густу, тугу сітку, бив у лиця, рвав одежу, свистів у вухах. Під ноги підкочувались м'які грудки, ямки, рівчаки. Панна Ольга щохвилини спотикалась, хапалась руками за доктора, він підхоплював її, і вони знову скажено бігли вперед.
А позаду стрілянина не вгавала, тільки ставала все глухіша, все тьмяніша.
Мабуть, починався вже яр, — любий, чудесний яр! — бо земля під ногами стала якась похила.