Доктор мовчки взяв у неї з рук пакуночок.
— Треба обміркувати справу. От якась каварня. Зайдемо? На вулиці трохи незручно.
Вогка, маленька каварня була майже порожня, — хто тепер, крім зовсім божевільних людей, схотів би за посидіння в каварні стати до стєнки? В куточку за залізними столиками стиснено сиділо дві пари червоноармійців з картонно-настобурченими дамами. За стійкою з застояним жахом в обличчях чекали "баришні".
В очах Наяди, тепер темних і глибоких од одбитого від стіни сонця, зажовтіли ніжні іскорки, а на носі лягла матова золотиста смужка.
Вона поклала руки на столик, сміхотливо-поважно прижмурила очі, трошки схилила голову на плече й наготовилась обмірковувати.
— Ну?
Доктор мовчки, не хапаючись, виняв цигарку, закурив, покликав "баришню", замовив дві склянки кави, переставив до себе з другого столу попільничку, словом, — теж наготовився.
— От так. Мерсі, баришня... Ну, а тепер можна й до справи приступити. Насамперед дозвольте вам представитись: доктор медицини Михайло Петрович Верходуб. Зауважте: не просто доктор, а доктор медицини!
— А хіба то є різниця?
— О, Боже! Простий доктор, то є простий смертний. А доктор медицини науковий ступінь. Розумієте!
— Ну, це колись було, а тепер... Ну, а я проста собі смертна, звуть мене... Ну, Ольга Іванівна Чорнявська. Добре?
Вона не давала собі зусилля навіть удати, що ховає своє справжнє прізвище!
— Дозвольте вас спитати, Ольго Іванівно: для чого ви так одягаєтесь? Хіба ви не розумієте, що це небезпечно.
Ольга Іванівна лукаво посміхнулась.
— Ви гадаєте? А я не думаю. Навпаки: я цим показую, що не маю себе ні за яку злочинницю. І повірте, пане докторе, що вас, у вашому маскараді, швидше розстріляють, ніж мене. Запевняю вас. От побачите!
І очі лукаво, впевнено й ненормально-блискуче зупинились на очах доктора Верходуба. Колись, за давніх часів, погляд жінки, зупинений у його очах більше, ніж слід, загрожував їй приємною небезпекою. Очі такої необережної жінки здригувалися внутрішнім здивуванням, поширювались, одстрибували, зараз же знову налітали на його очі, відбивались і кінчали тим, чим кінчають усі метелики у грі з ліхтарем: покірно, п'яно прилипали. Аби тільки з погляду викресалась невеличка іскорка контакту.
Але тут ніякої іскорки не викресалось. Доктор Верходуб злегка зідхнув і спустив очі до кави.
— Гм! Мені все ж таки здається... Ну, зрештою, це ми потім побачимо. А тепер дозвольте задати вам іще одне питання: вам конче потрібно на той бік?
— Конче.
— Ви ж розумієте, що ви ризикуєте життям? Наяда, замість посмішки, злегка розтягла куточки малинових вуст.
— Розумію. Далі?
— Так. Значить, є щось дужче за життя, що тягне вас на той бік? Значить, життя ще не є найбільша цінність? Може бути. Хоча... А втім, будемо вірити у свободу волі, принаймні, у свободу вибору не нами вибраної смерти.
— Для того, хто не хоче, нема смерти, пане докторе. Ну, та це довга філософія. А ви, значить, теж маєте щось на тім боці, що дужче за життя?
Для чого вона це запитала? Перевірити себе? З бажання перевести у свідомість те, що дано їй одвічним?
— Очевидно, так, Ольго Іванівно.
І знову очі впилися в його очі, — допитливі, лукаві, блискучі й знову скляні, без іскри контакту.
— Правда? Ну, чудесно. Значить, нам по дорозі. Отже, як нам добути дозвіл? Га?
— Та якось уже будемо здобувати. Але ще одне ділове запитання: є у вас тут хтонебудь з близьких людей, батьки, родичі, чоловік, коханий?
Наяда лукаво глянула вбік, — ах, хитрий який: "ділове запитання". Йому страшенно цікаво знати, чи є в неї батьки.
— Ну, нехай є. Нехай і батьки, і родичі, і чоловік, і коханий. А для чого це?
Доктор Верходуб зробив іще серйозніший вираз.
— Для того, Ольго Іванівно, що треба з ними якось умовитись, де вас шукати, якщо з нами щонебудь трапиться.
— О, про це не треба турбуватися! Це все... Краще ви умовтеся. У вас є жінка, діти, кохана? Ага, все ж таки й їй цікаво знати!
— Ні, Ольго Іванівно, ні жінки, ні дітей у мене немає. Були колись. Колись усе було. Тепер лишилась тільки... тільки Наяда.
Панна Ольга високо підняла трошки загусті брови.
— Не розумієте? Це — істота, подібна до людини. Коли Бог розбив Люципера з його армією й вони попадали в море, частина повстанців-ангелів, щоб сховатися від гніву Бога, поперевертались у людей, але не встигли виплисти з моря і так там навіки й зосталися. Це — Наяди. Але вони часом пробиваються на землю і приймають образ жінки. І такі жінки стають божествами для чоловіків. За них убивають себе, їм моляться, приносять жертви, криваві, безкровні, всякі. Сила жіночости в них така надлюдська, що за один дотик до них мужчина готовий прийняти всі муки, які може вигадати людина й диявол. Через них стають і героями, і злочинцями, одні й ті самі люди. Від їхньої ласки найскептичніший Шопенгауер може повірити в усі цяцьки людей, з яких він сміявся. Найлютіший пролетарій, коли зустрінеться з такою Наядою в образі буржуйки, закине свою лють і стане смиренною овечкою. Бо тут сила не партійна, не клясова, а якась більша за кляси, партії, філософії, науки, політики, якій підлягає всякий мужчина.
Наяда підвела очі, темно-сині, морські, рослинні. Вона вже не посміхалась. Очі поволі зупинились у його очах, вп'ялись не своєю силою в них і зчепились. Нарешті!
Всередині доктора замерло, ухнуло й тьохнуло, як батогом. І в той же мент він почув, як молодість буйно вскочила в нього, — червона, з малиновими устами, танцівнича, несамовита, безутримна. Вона махала червоно-малиновою хусткою, й од помахів її кров кидалась гарячими буйними хвилями в зарослі рябим пір'ям лиця.
Ольга Іванівна туго відтягла очі й потупилась.
— І ви, значить, маєте таку Наяду?
— Маю, Ольго Іванівно.
— На тім боці? Ач, яка хитра!
— Ні, не на тім.
Вона не підвела голови, не здивувалась, — так і знала.
— А чого ж ви в такому разі їдете на той бік?
— Бо хочу її там знайти.
Тут Наяда підвела голову й дивно, пильно подивилась на доктора Верходуба. Не подивилась, а швидше обдивилась, як обдивляються при оцінці. І знов очі стали склизькими, скляними, з непрозорим холодним блиском.
— Ну, добре. Ми забалакались. Давайте про справу.