Я не чекав, я маяв, як прапор, мій зір без перерви тримався годинника, наполегливо вдивлявся у вуличну масу людей, залитих сяйвом неонового світла з блідими, етерними обличчями, з безліччю ніг на вогкому хіднику, під шум і стогін безконечних машин і спалахів безконечних реклям. Розуміється, що час поняття релятивне, зараз це не час, а граніт, це не хвилини, а тяжкі глиби каменю, я чув їх тягар весь цей день, я не можу стояти на місці і не можу відорватися з місця.
І нарешті вона. Під'їхала темна таксівка і з неї з поспіхом висіла Лена у своєму чудовому осінньому плащі рудого кольору з великими кратками, не защіпнута, без капелюха, з розбитим волоссям, свіжа, ясна, усміхнена. Поспіхом платить шоферові, я біжу назустріч. — Лено! — Павле! — І ми душимось у обіймах, таке знайоме тепло, дихання, запах. — А я так чекала... І знала, що приїдете... Мені снилось. Весь день сиділа при телефоні. — Ви чарівна! — О, як це гарно! — Вона любить це речення і я люблю його також. Деякий час стоїмо одне проти одного, тримаємось за руки. дивимось у вічі, посміхаємось очима, устами, цілою істотою, Лена виглядає справді відсвіжено і ані сліду настроїв з Торонта. І, мабуть, мій вигляд говорив їй те саме: — Ви чудово виглядаєте! — казала вона. О, милий! А куди тепер? — Готель, — відповів я. — Розуміється, готель. Шукаємо разом.
Ми йшли під руку бадьоро, радісно, в ногу широкою, рухливою, ясно освітленою вулицею з великими вітринами і барвистими реклямами, ми з'єднані в один рух і один порив, камінь під ногами видається м'яким, килимом, така велика і прозора радість. Недалеко натрапляємо у бічній вулиці великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо і одразу дістаємо добру, тиху, м'яку кімнату на п'ятому поверсі з ванною і виглядом на залите огнями місто. — Тут чудово! — викрикує Лена. Роздягаємось і вдруге вітаємось довгим, п'янючим поцілунком. — Дуже дякую за листи. Чудові! Вони були для мене великим посиленням. І вибачте, що я так мало писала, ви ж знаєте, я не вмію, просто не вмію, не знаю що писати, хоч хочу писати. А дуже скучав? — Не скучав, а здихав! — О! — Вона пригортається, закладає руки за шию, підставляє уста, спокусливо сміється — тиха, рівна, спокійна постіль і така ж атмосфера і ми втомлені розлукою і спрагнені чеканням, такі тривожно нетерпеливі...
А трохи згодом, майже п'яні, але щасливі і втихомирені, ми спокійно одягаємось, Лена, як і завжди, пречудово одягнена, на цей раз пречудова суконка золотого кольору (вона любить кольори металів, тепер якраз модні), яка плястично облягає її фігуру, ми лишаємо кімнату, сходимо вниз до другого поверху, де міститься ресторан і де у просторій, м'яко освітленій, винятково затишній залі знаходимо приємне місце за білим столом і під звуки джез-бенду, що долітають сюди з другого кінця залі, замовляємо вечерю.
Ми переповнені самі собою, не маємо більше мови, поглядаємо на себе, вдоволено посміхаємось. — Чудова сукенка, — кажу, аби щось сказати. — Подобається? — питає Лена. — Блискуча, — продовжую думку. — Для вас вибрала, — каже Лена. — Я вдячний міцно, — кажу я. — Тепер це мода, — каже Лена. — І вам це личить, — продовжую мову. Лена посміхається затисненими устами, має спущені повіки і злегка повернуту в профіль голову, що їй також дуже личить, а разом творить дуже привабливу картину самосвідомого вдоволення.
Дуже елегантний, ніби Роберт Тейлор, у прекрасному смокінґу кельнер, приносить вечерю — десерт з південних овочів, грибова юшка (на бажання Лени), печеня індика з пюре і брусницею, кава і... шампанське, (на моє бажання), майже відчаяний, перший в історії мого життя, подібний жест. Це був початок, подібні готелі і подібні ресторани з такими кельнерами до цього часу не входили в засяг круга мого діяння, але цей такий день силою свого звершення, вимагав данини великого мірила, бо я переконаний, що в цьому просторі, разом зі мною і Леною, перебували переважно "великі мірила" різних вимірів, а Лена в її золотій гомосфері, заслужено займала своє місце, рівних їй не було багато і я міг законно твердити, що мій вибір не належить до найгірших.
Розуміється, хотілося багато довідатись і багато вияснити, я мав засипати Лену питаннями, але в цей момент ще більше хотілося не торкатися наших ран. Само це світло, це оточення, ця теплота і звуки музики вимагали вдячности. І Лена, яку я ще в потязі вважав недосяжною, моя надмірна наснага перемогти спротив, творили мій клімат своєрідного, егоїстичного вдоволення, бо просто не хотілось вірити, що Лена, яка є зараз біля мене і та, яку я знав раніше, та сама істота. Де дівся її цинізм, примхи, вибуховість, акторство. Коли наші криштальні чари вина торкалися, наші очі зустрічалися палкою довірливістю і, здавалось, розчинялися у взаємній радості щастя.
Пізніше все таки ми "виясняли" нашу справу, я не вимагав, але Лена сама почала, здається, це її турбувало. Це не було вияснення... Я все знав. Вона лише підтвердила мої здогади... — Знаєте, як це сталося... Хтось з них, можливо Трухлий, — казала вона... — Макар Іванович? — перебив я її з посмішкою. — Ви ж знаєте, — посміхнулась вона. — Цілком випадково, — додав я. — Ви все знаєте? — питала вона. — Лишень здогади, — казав я. — Вони мали якісь наміри... Я знала Зіну... Ще з корабля... Тут в Монтреалі ми з нею терли помости... Ми так хотіли вирватись з того... Які з нас прислуги... Те моє мистецтво. Зіна поїхала до Торонта, писала захоплені листи... Мала роботу... Стільки хлопців, такі перспективи. Приїжджай, маєш кватиру, все заплачене. Моя мама горою проти... Маємо тут знайомого молодого лікаря шведа... Дуже цікава людина, любить мої картини, познайомилась з ним на виставці в музеї... Він має такі окуляри, як телескоп і зворушує мене своєю довгою фігурою, два рази довшою від мене... Мама в нього просто закохана... І коли я заявила, що їду до Торонта, мама мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мій законний наречений і нема відклику. Коли ж я не послухала і таки поїхала, я потрапила у сітку диваків, які бавляться у шпигунство і які хотіли зробити з мене Матту Гарі. Ці люди вдають патріотів, не будучи патріотами, хочуть замазати якісь свої гріхи перед советами і грають в льотерею зради на два боки. Колись такий Макар Іванович пробував іцастя де інде, там не вдалося, тепер заграв на іншу рулетку. Його місією "розкладати еміграцію" і "вербувати співробітників". Зіна клясична міщанка без мозку і принципів, лишень з претенсіями, намагалась спокусити мене і післати мене на вас. Чому на вас? Ви на їх думку прекрасний об'єкт "для використання"... Зрештою, мені потрібно було долярів, мама посилала мені десять долярів на місяць, Зіна знайшла кілька Лисих, я їх малювала, але всього було мало. Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кімнати ?