— Не будь смішний. Удень не треба, хіба не бачиш мене, що я татарин.
Вони бачили перед собою справжнього татарина, а що все співпадало з тим, що говорив раніше Ібрагім, то й повірили. Щоб знову не попасти в підозріння, Максим забалакував чимсь іншим.
— Ібрагім казав, щоб убивати лише старих і малесеньких дітей, а решту брати в пута. Ви не знаєте, що то за народ, самий вибраний, здоровий, мов горішки. А скільки там коней та худоби! Як упораєтеся з людьми, то ми поведемо вас туди, де стада пасуться. Таке одне селище більше варте, ніж якесь там християнське містечко. І все це здобудете без великого труду, завдяки проворності Ібрагіма і нашій. І ще раз кажу, що половина здобичі буде наша, бо без нас нічого ви не зробите.
І тим часом, говорячи те, він пильно розглядав татарську силу та придивлявся до татарської зброї. А щоб переконатися в силі татарської ватаги, він сказав:
— Гадаю, дамо раду джаврам?
— Ще би! Нас п'ятсот, самих вибраних: Ібрагім не брав кого-небудь.
— Та я знаю, він мені казав. Добре, що уходники по праці сплять мов убиті, а зі сторожею впораємось вмить.
— А як ти називаєшся?
— Осман. Ібрагім мене послав, бо ми не дуже вірили, що ви тут. Ми боялися якої зради. Тепер мені вертатися пора, а то все пропало б.
— Лишись між нами, а завтра проведеш нас. Максим засміявся.
— Оце вигадали! Я вирвався від праці, і товариші —нас є чотирнадцять — мене прикривають. Та увечері при перевірці, як ми з роботи вертаємось, моя відсутність виявилася б. Тоді здогадалися б про якусь зраду, і ви села не здобули б.
— Правда, — казали татари. — Як хитрощами села не здобудемо, то не вдіємо нічого. Минулого року дві тисячі наших нічого не вдіяли.
Максим був певний, що з ним нічого не станеться. Попрощався з татарами і зник у лісі. Прийшов під дуба, де сидів Тарас.
— Ходімо, все добре.
— Чи мені так здавалося, чи ти справді налякався спочатку.
— Не здавалось тобі, а я справді боявся за тебе. Якби так були татари пішли в ліс і знайшли тебе, то ти пропав би.
— А хіба ж я по-татарськи погано балакаю?
— А все ж не так, як татарин, і зараз тебе пізнати. Треба вродитись у татарському улусі, щоб добре по-татарськи говорити.
— А ти за себе чого боявся?
— Бо я подумав собі, що тут уже міг бути Осман, а тоді я б сам себе зрадив.
— А скільки їх?
— Казали мені, що п'ятсот. І я так думав, бо більша сила не могла б так довго у степу ховатися, щоб її не помітили. А що їх так мало, тому не зважаються здобувати села силою, лише хитрощами. Тепер подумай, що то буде, як вони вийдуть на майдан і почнуть злазити з коней, а тут з усіх хат та закутин посипляться на них стріли, кулі й каміння, а потім ударять на них списами та дрючками...
— А каміння звідкіля візьмемо?
— Ну, буде й каміння, побачиш.
Вони вернулися до села аж надвечір. Зайшли непомітно поза хати і сховалися в хаті Журавля. А коли той вернувся додому, то дуже радів з того, що почув. Аж руки потирав.
— От ми їм справимо празник, що надовго відхочеться на нас нападати... Тепер скажи мені одне, Максиме: чого ти такий завзятий на своїх земляків, що аж вірити не хочеться?
— Мені ніколи не будо до серця грабіжництво і тяганина. А тут між вами я побачив ваше тихе хліборобське життя, і воно мені сподобалось. І ваша віра мені сподобалась.
— І вдова Настя, — докинув Журавель.
— А хоч би й так. Якби ви йшли з грабежем на Крим, то я б вам не допомагав. Але як тут у вашому тихому селі грабіжники не дають вам спокою, то хай їм усячина.
— Я бачу, що ти вже наш, Максиме, душею і тілом. Лиш допильнуй, щоб потурнака живого впіймати, то вже буде з тебе.
— Зараз на хрест побожуся, що не втече.
— Ідіть спати, а завтра не показуйтеся, поки я потурнака на фігуру не пошлю.
Даремно шукав Трохим Тараса. Недоїдок тої ночі знову ходив до татар змовлятися. Трохим не бачив Тараса цілий день і був за нього неспокійний. На його лежанці лежав Гривко і махав хвостом. Відтак помітив Трохим, що Недоїдок ходив до тої повітки, де звичайно спав татарин Максим, відтак лазив на оборіг з сіном і там його не знайшов.
"Я тебе завтра буду мати — не втечеш", — подумав собі харциз і погрозив кулаком.
На другий день Журавель устав дуже рано і ждав Недоїдка на майдані.
— Сідай, небоже, на коня, візьми харчів на два дні, поїдь у степ геть аж за фігуру і роздивись гаразд, чи нема де близько орди. Ти чоловік бувалий, то й найкраще це зробиш, бо всі татарські штуки знаєш, а з нас нема нікого кращого за тебе. Коли б дещо помітив, то зараз вертайся й забери з собою вартових від фігур. Коли ж буде все спокійно, то лишись на фігурі, поки тебе не змінять.
— Я поїду, але сам боюсь, бо не дам ради. Та й як воно буде, як я зміню одну варту на фігурах, а інші залишаться! Хай би так поїхали зі мною ще Тарас і Максим, обидва вони хитрі, як чорти, можна на них покластися.
— Еге ж, еге ж, я тобі забув сказати, що вони, лише на світ заносилося, поїхали в степ з тим самим, що й тебе посилаю. Ти їх певне в степу зустрінеш...
— Певно, ми зустрінемось... Далебі! З такими людьми вартувати аж любо. — А собі подумав: "Я там зараз одному скручу в'язи, а другого в пута та й передам татарам на задаток. Хай посмакують, які в цьому селі гарні горішки ростуть".
Він був дуже з цього радий, сів на коня, взяв рушницю, ножа і вихором погнався в степ. Він розглядався по всіх усюдах, гнався, мало коня не заморив, розпитував у вартових при фігурах, та ніхто тих двох сьогодні не бачив.
"А що, як вони погнались за ліс і там татарам у зуби попалися", — думав собі Недоїдок і поскакав до орди.
І тут їх не було. Вчора приходив сюди татарин Осман, а більш нікого не було.
"Шельма той Осман, — думав Недоїдок, — таки не повірив мені. Ну, хай йому, воно й ліпше. Але вчора не згадав мені про це ні слова". І вже голосно мовив:
— Я не питаю про вчора, а про нині.
— Таж чуєш, що сьогодні не було тут нікого, може, ще хто прийде.
— Коли б тут з'явився який татарин з села, та ще з молодим хлопцем, то татарина зараз зарізати, бо це зрадник, що нашої віри зрікся і вихрестився, а хлопця брати як бранця. То буде моя здобич поза пай, — розумієте? А того татарина не лишайте живим, бо це наш тяжкий ворог і за джаврами руку держить. Я прийду ввечері і вас безпечно проведу.