— Правда, правда, — завторувала пискливо Маня. Жан, що вce ще сидів з опертою на руці головою, підвівся і, не кажучи й слова, сягнув по вино, щоб налити свій келишок до нового тосту.
— Що я за майстер до тостів, — відказав Ежен, — радше я заспіваю вам пісеньку.
— А тілько веселу, Ежен, веселу, — гомоніли Сімон та Маня.
— Се ще ліпше, ніж тост, Ежен! — сказав, киваючи головою, Жан. — Ти гарний співак, Ежен, — ну-ко, давай сюда пісню!
— Лиш хвильку терпливості! — просив Ежен і, схопившися зо свого місця, почав швидкими кроками ходити по світлиці. Його гарне, хоть також клеймом розпусти та винищення націховане, лице стало поважним і серйозним, по чолі пробігали хмари думок, очі, спущені до землі, блищали живим, яріючим світлом. А тим часом товариство ждало з повними келишками: Сімон з виразом якоїсь тупої безучасності і з почервонілим від вина лицем, Маня з усміхом цікавості на хороших устах, Жан похилений наперед і ніби задуманий. Тільки ще одна людина з товариства, друга женщина, Таня, стояла з своїм келишком відсторонь від стола і потай усіх горючими чорними очима гляділа на Ежена, ловлячи кождий його рух, кождий вираз його лиця, котре в серйозній задумі видавалось далеко кращим та живішим, ніж серед усіх тих пустих товариських бесід, серед сміху та веселості.
Але ось Ежен став при столі і затягнув веселу арію без слів. Його хороший баритон, бачилось, скакав з каменя на камінь, перебираючись через шумлячу річку. Сімон мимовільно усміхнувся, немов ся весела музика заскоботала його нерви. Але нараз Еженів голос змінився. З легко скачучого став важким, мов широка ріка, пливуча багнистою рівниною, — після веселих трелів загув якось зловіщо, мов голос дзвона під час пожару, — і Ежен заспівав, спустивши очі та не дивлячись ні на кого з товариства:
Ой, п’єся та п’єся зелене вино,
І варом на серце пливе ми воно,
Та таки, та таки не може вгасить
Страшного пожару, що в серці горить.
— Ежен, Ежен, ти що, сказився? — перебив Сімон, котрого морозом проймили й нута, й слова тої пісні.
— То се весела пісня, Ежен? — перебила й Маня.
— Стійте, не перебивайте, — крикнув Ежен, — зараз буде й веселе. Конець усе веселіший від початку! — І він затяг далі:
Чума доокола; нам весело! Ми,
Гей, склянка до склянки: здоров’є чуми!
Потопа довкола; тоне весь народ
В ненаїдів хлані на п’ятсот локот.
Як любо в гондолі по хвилях гулять,
Про тих, що на дні там, не думать, не знать!
Гей, склянка до склянки! Ах, люба, позволь:
Здоров’є потопи! Здоров’є гондоль!
Мертва мовчанка залягла над усім товариством після тої пісні. Всі, крім Жана, забули й про келишки з вином, що держали в руках. Жан спорожнив свій мовчки і кивнув Еженові, немов похваляв пісню. Аж нараз голосне хлипання перервало мовчанку. Се плакала Таня. Всі ззирнулися на неї, мовчали, а далі бухнули голосним сміхом.
II
— Ігій на ваші лисі голови! — крикнув Сімон. — Сесь нам ту заспівав якоїсь холеричної, а тамта, ади, холерична, та в плач! Най же вас не виджу з таким товариством!
— Ба, боженька загримить, а богородиця в плач, — сказала Маня, передразнюючи Танине хлипання. — Ти, Сімон, хіба не знаєш, що як меже двоїма такими голуб’ятами, як наш Ежен та й Таня, а вибухне нагло велика любов, то як одно пчихне, то друге собі ніс обтирає. Така вже безгранична симпатія серць.
— Вже то, правду кажучи, більшої симпатії… характерів я й не видав, як межи вами двоїма, — сказав ліниво Жан, позираючи то на Маню, то на Сімона.
— Що, що? — відповів Сімон, звертаючи своє широке лице до Жана, — між мною а ким?
— А нею, — відповів спокійно Жан. Сімон аж задрожав і весь налився кров’ю.
— То за кого ж ти мене вважаєш, що ти смієш мене порівнювати…
— Не тебе, а твій характер, — поправив Жан, прижмуривши очі й насмішливо вдивляючися в Сімона, немов ждучи, що сей за комедію хоче зачинати. Погляд той ще дужче розлютив оп’янілого Сімона.
— Нехай і мій характер, — не то говорив, не то кричав він. — Як ти смієш мій характер порівнювати з характером якої-небудь…
— Сімон! — перебив його серйозно Ежен. — Ти забуваєш, яка була наша згода! Що се значить: "якої-небудь"? Я, яко господар, випрошаю собі подібні вираження!
Маня, що при послідніх словах Сімона зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву, — тепер легше відітхнула після Еженових слів. Але Сімон не унімався. Немов якийсь демон сварні та незгоди кидав ним сього вечора на всі боки, проти усіх і кождого.
— Чорт би брав твою згоду! — крикнув він на Ежена. — Я на то не годився, щоби мене порівнювали з першою-ліпшою курвою.
— Дякую за комплімент, монсьє Сімон! — сказала з силуваним усміхом Маня. — Того-м при вас доробилася, ну, нічого сказати!
Вона дула губи, збираючись заплакати, але сльози не плили якось. Видно, Сімонове слово не так-то надто глибоко образило її.
— Ха, ха, ха! — реготався між тим Жан. — Ха, ха, ха! Der beste Witz weiss von sich selbst nicht!* Сімон, коханий, повтори ще раз, що ти сказав: не хочеш, щоби твій характер порівнювано… Ах, що за почуття своєї високої гідності, незап’ятнаної чесноти! Жаль тілько, Сімон, що зелізний локоть дерев’яному рівний! Що ж я тому винен, Сімон, що в твоїм характері є много схожого — ну, возьмім, не лиш з характером курви, але хоть би й з характером свині.
Замість відповіді Сімон хопив фляшку від вина і щосили шпурнув нею Жанові в голову: було б прийшло до каліцтва, якби Жан, звинний та еластичний, мов білиця, не був впору відхилився набік. Фляшка гримнула о стіну і з брязкотом розпирслася на тисячу кавалків. Усі обскочили Сімона, щоб гамувати його гнів, тільки Жан сидів спокійно і, всміхаючись, говорив далі:
— Дякую, любчику мій, за ствердження ділом того, що я іно що сказав. Ну, що, вже громовержець успокоївся, — легше йому? Чи, може, за першим громом підуть дальші? Ну, але насерйо, Ежен, представ собі адвоката, — а отсесь громовержець, то адвокат, — котрий на перемагаючі докази прокуратора відповів би тим, що кинув би в прокуратора каламарем? Як ти гадаєш, наш Сімон дійде коли до такого способу оборони?
— Дай спокій, Жан, — сказала Маня, — пощо ти своїми насмішками доводиш його до лютості? Видиш, що огонь: ти на нього дуни, а він тобі в лице бухне.