Саня лягла в постіль світом і заснула тривожним легким сном. Сонце зійшло. День настав. Саня встала пізно. Мрії втихли, розлетілись, мов фантастичні ілюзії, ніби русалки поховались в воді перед сонцем.
"Перша думка моя про тебе, мій милий!" — думала Саня, прокинувшись.
Цілий день вона ждала та виглядала Комашка, а він не приходив. Гуляючи під акаціями, Саня згадувала, що перетерпіла її душа за цілу ніч, передумала усі тривоги свого серця! Але ясний день вів за собою ясну поміркованість. Золоті мрії неначе розлітались од світу сонця. Завзяття холодного розуму знов верталось до Сані. "Ні, не покину я свого заміру! Поїду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду його. Стане в мене на це сили, стане завзяття… — десятий раз промовляла сама до себе Саня. — Не буду до його писать, не буду манити його, не буду навіть думати за його".
Настав вечір; ніч вкривала землю.
І знов налітали роєм мрії, і знов взрушували серце.
"Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взрушуйте мого серця, не несіть мені мук!" — думала Саня, сідаючи вночі коло одчиненого вікна.
А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любов. Муки серця знов оживали…
Навроцький поїхав на службу до Кишинева і обіцяв знов вернутись через тиждень: він сподівався, що Комашко незабаром попросить Саниної руки. Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мордувалась, нудила світом. Щоки зблідли, лице помарніло. Веселість, жвавість щезла. Рум'янці на щоках зів'яли, як в'януть квітки на пекучому сонці.
IX
Минув тиждень. Комашко довідався, що Навроцький вернувся на Великий Фонтан.
— Піду та оповіщу старому за все, — говорив Комашко Мавродінові, сидячи на бульварі над морем вечірньою добою. — Старий мене любить. Може, він вговорить Саню, дасть їй пораду, встоюватиме за мене і таки вговорить її. Душа моя перепечалилась. І сон мене не бере. Ніщо мене не веселить. Он люде гуляють, бавляться, а я один ходю, як неприкаяний, неначе нічого не бачу, нічого не чую.
— Вікторе Титовичу! Коли розпочали діло, то доводьте до кінця. Ваша доля для мене — неначе моя доля. Щасти вам боже довести діло до кінця, — сказав Мавродін.
І обидва товариші замовкли. Оркестр на бульварі гримів. Публіка гомоніла, гула, як вітер в лісі. Бульвар неначе клекотів, як окріп в казані. А два молоді хлопці неначе нічого не чули. Вони смутно дивились на широку чорну площину моря, неначе засіяну світлими цятками, що миготіли на розкиданих в морі кораблях.
Комашко другого дня надвечір задумав поїхати на Великий Фонтан.
— Поїду і я з вами, — сказав Мавродін, — трохи розважу себе. Поблукаю над морем та побіжу до Бородавкіна, може, збреше щось веселе та цікаве.
Вони убрались й поїхали на Великий Фонтан, їдучи вуличкою до монастиря, вони стріли Бородавкіна. Бородавкін купував в крамниці тютюн і, вглядівши їх через одчинені двері, вибіг до їх.
— Добривечір, Вікторе Титовичу! Куди це ви?
— Та блукаю й гуляю з нудьги, — обізвався Комашко.
— Чого це ви обидва так помарніли? Чом це вас нігде не видко? Чи, може, як співають: На вулицю не піду і дома не всиджу. Хіба піду підкопаю у дівчини хижу…
— А що, чи швидко пак підкопаєте у дівчини хижу? — промовив Бородавкін наздогад.
— Хто його зна… — знехотя обізвався Комашко, бо знав слабкий язик Бородавкіна.
— Знаєте що, паничі? Ходім до мене та пограємо трохи в карти. Потягла мене жінка на оце купання, бо вона, бачте, тутечки зросла, і як настане літо, то її, мов ту морську чайку, так і тягне сюди… її тягне до моря, а мене до суходолу. Здохну незабаром з нудьги. Ходім, голубчики!
— Спасибі вам: я в карти не той, — сказав Мавродін.
— І я не граю, — обізвався Комашко.
— Але чого це ви обидва скривились, як середа на п'ятницю? Жінок у вас нема, діти дома не плачуть. Щасливі люде, та й годі! — сказав Бородавкін. — А може, це ви так подались од морського купання?
— В кожної людини є свій клопіт і свій смуток, без цього не можна, — сказав Комашко.
Комашко обернувся і трохи не почоломкався носом об фізіономію Фесенкову. Фесенко прямував до Навроцького, але вглядів Бородавкіна і приступив до його, не примітивши Комашка, що стояв до його потилицею.
Комашко одскочив на ступінь, неначе вколовся об будяк. Фесенко ласкаво привітався до Бородавкіна, зняв циліндер і якось штучно, роблено, дуже низенько й химерно поклонився Комашкові. Лице в його стало солоденьке, але осміх був хитрий, з сутінком злостування. Комашко знав, що як Фесенко дуже ввічливий, дуже низенько кланяється й солодко говорить, то, напевно, був знак, що він зробив або зробе чоловікові якусь капость.
І Фесенко зробив вже таку капость: ославив Комашка.
— Куди це ви йдете? — спитав в Фесенка Бородавкін.
— Приїхав на Великий Фонтан пошвендяти з нудьги. В Одесі мене бере така нудьга, що не знаю, де й дітись, — сказав Фесенко, скоса зирнувши на Комашка.
— Ходім, голубчику, до мене! Нам нестає одного партнера до карт! — просив його Бородавкін.
Фесенко думав зайти до Сані або хоч углядіти її де-небудь. Вона не виходила в його з думки, манила його своїми блакитними очима. Він таки не покидав надії розпочати з нею роман. Але, стрівшись з Комашком, він догадався, що й той туди ж прямує. Фесенка почала розбирати злість, і він згадав свої анонімні листи, вернуті йому назад.
— Та й модна ж ви людина! Які чудернацькі рукави вашого пальта! — крикнув Бородавкін, трясучи Фесенкову руку.
Рукави сірого делікатного кольору пальта були скраю обшиті чорним оксамитом з чудернацькими кучерявими рідкими визубнями. Здалеки здавалось, що на широких закарвашах рукавів поначіплювались не то раки, не то чорні павуки. Фесенко для оригінальності сам вигадував собі таке, хоч на це й не було поведенції в панів.
— Подумайте собі! Два тижні, як я пошив собі таке пальто з чорними оксамитовими закарвашами на рукавах, а це дивлюсь на бульварі, десять душ якраз в таких самих сіреньких пальтах, з такими ж достоту закарвашами. Так і пішло, так і пішло! —чванився Фесенко.
— Честь вам і слава! Вподобу маєте дуже естетичну! — обізвався Комашко.
Фесенко зрадів, бо не постеріг іронії, його очі стали ласкавіші.
— Яке погане місто Одес! — сказав Фесенко. — Тиждень оце шукаю ґудзиків до рукавчиків та до жилетки; передививсь усі магазини і… не знайшов.