Він засунув вудку під ліжко й подавсь копати черви.
Десь так надвечір одзиває мене Митько й каже:
— Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина таке може придумати!
— Цікаво!
— Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь — і звідки я такий розумний?
— Та говори вже швидше, що ти базікаєш!
— Слухай,— повторив Митько.— Сьогодні, після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра, на змаганні, ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.
— Ух ти! — кажу.— От молодець!
— А ти що ж думав!
Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його із глиною у десь роздобутій мисці.
— Це,— каже,— приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.
Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.
Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:
— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх наловимо!
— Ти бач! — здивувався Митько.— Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!
— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?
— Ти ж чув...
Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.
— Ну й ну! — кажу.— Іще хтось приманку кидає.
— Бачу! — Митько у відповідь.— Ну й народ!
Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.
— І ці туди ж! — друг мій каже.— Піонери називається!
А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і ходу з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається.
— І Генка до річки побіг,— каже.— От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.
— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу.— Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!
— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!
Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.
Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.
А назавтра, по сніданку, вишикувались ми всі, учасники змагання, й подались на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко із акордеоном своїм у футлярі теліжиться.
— Ти навіщо акордеон тягнеш? — його питаю.
— А це тільки футляр!
— Він у футляр рибу складатиме,— Вітька сміється.— Все-таки більше влізе, ніж у відро.
Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед — займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.
А Юрко з Вітькою ледь не побились.
— Це,— обоє кричать,— моє місце!
— То ж вони обидва тут рибу вчора приманювали,— хихотів Митько.
Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.
Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.
— На землі,— каже,— сидіти — застудитись можна. А на футлярі — ніколи! І ноги не заболять.
Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.
Підійшов і Сергій Анатолійович.
— Ач, як вам нетерпеливиться,— каже.— Змагання триватимуть дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію на міжнародну тему. Приготувались! — він подивився на годинник.— Почали!
— Ну, тримайсь! — поплював на гачок Митько і закинув вудку.— Тепер встигай витягати!
Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.
— Що ж це таке? — занепокоївся зрештою Митько.— Нічого не розумію!
Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:
— Ну як, клює? А в тебе?
Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька.
— Ти краще за своїм поплавцем слідкуй,— порадив Митькові Сергій Анатолійович.— А то тільки людям заважаєш.
Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:
— Ну як, клює? Га? А в тебе?
Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.
— Ех ти ж, розтелепа! — розсердився я.— Добігавсь! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?
Але тут Сергій Анатолійович підвівся:
— Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.
Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас — ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання,— адже він не піонер,— а просто для себе.
Декотрим така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
Зрештою Митько заявив:
— Я читав, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи і від цього вся риба дохне. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.
— А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?
— А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.
— Що не встиг?
— Ну, здохнути...
— Знаєш що, Митю,— сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин.— Я, здається, здогадався, чому кльову немає.
— Ну?
— А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче не те що хапати їх.
Митько подумав-подумав і каже:
— А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так...