– Антонеллі. О Господи, не нагадуй мені про них, – Альбані скинув жакет і послабив вузол краватки. – Антонеллі. По-справжньому щедрий чоловік. Я захотів йому віддячити. Якнайчіткіше все спланував для його Вбивства. Жертвою була шістнадцятилітня дівчинка, можна собі таке уявити? Незайманка! До того ж, вона полювала вперше.
– Тепер такі діти пішли... – промовила Тереза.
– Все сталося так просто. Антонеллі загнав її в куток. Все, що йому лишилося зробити – натиснути гачок. Однак він, сибарит чортів, не квапився. Подумки вже бачив її мертвою і смакував Убивство. Дівча, правда, було майже голе. Антонеллі гадав, що він у повній безпеці. Ніякої ж зброї видно не було. А вона саме на це й розраховувала. Миттєвої затримки їй вистачило, аби вистрелити спеціальною волосяною сіткою і задушити його.
– Не уявляю, як вона одержала дозвіл на таку зброю? – зауважила Тереза.
– То вже неістотно. Головне, що я не врахував такої можливості. Ще одна пляма з'явилася на моїй репутації. Гадаєш, я справді кочуся вниз, Терезо?
– Це не твоя провина. Краще думай про справи. Оцей Гарольд, має він хоч якийсь шанс?
– Хто його знає. Мені яке діло! – зробив театральний жест Альбані. – Ні, шансів у нього аніяких. Але треба, щоб він переміг. Доведеться якось це влаштувати. Від того залежатиме моє майбутнє. Хіба ж то не важливіше, ніж чиєсь там дурне життя?
– Повністю з тобою згодна, любий. Але ти щось обов'язково придумаєш. А зараз ходімо вечеряти.
36
У себе вдома Лувейн довго й напружено міркував. Було страшенно прикро, що він втратив таку нагоду підстрелити Гарольда. Забігла Джекінс, лиш глянула, як він зігнувся над робочим столом, перевдяглася і знов пішла. Лувейн самотужки приготував легеньку вечерю: тости із шматочками варених омарів.
Пізніше до нього зазирнув Сузер, налив собі склянку, сів на розкладний хромовий стілець із шкіряним сидінням і став чекати, коли Лувейн зверне на нього увагу.
Нарешті Мисливець поворухнувся. Підвівся, підійшов до письмового столу, знайшов записник, погортав, натрапив на потрібне і, випнувши губи, кивнув.
– Сузере, – покликав Наводчика.
– Що, босе?
– Ти ж знайомий з Гортоном Футом, правда?
– Авжеж.
– Де його знайти, не знаєш? Я маю на увазі зараз.
– Можливо, він у барі Кленсі, що біля Трокадеро, п'є і сам себе жаліє. – Треба, щоб ти пішов і привів його до мене. Негайно.
– Гаразд, босе. Але ж вам відомо, що з тим Футом краще не зв'язуватись. Крім того, він – чи не найбільший ваш ворог на всьому острові.
– Що робить його кандидатуру бездоганною.
– Ясно, сказав Сузер. Насправді він нічого не второпав, однак питати було марно. Бос волів не розкривати своїх маленьких таємниць.
Він попрямував до дверей.
– О, ще одне, – затримав його Лувейн.
Сузер зупинився.
– Так, босе.
– По дорозі накажи швейцару заправити машину . "Мерседес", а не "б'юїк".
Сузер хотів був поцікавитися новим планом, однак передумав. Лувейн, коли захоче, сам розповість. І вийшов з кімнати.
Протягом наступної години Лувейн не відходив до телефону, обдзвонюючи всіх своїх друзів у місті. Через годину, ледве він встиг договорити з останнім, з'явився Фут.
Він був маленький на зріст, років йому було десь під сорок, обличчя мав темне й зморшкувате. Вдягнений був у білий засмальцьований костюм, на голові – капелюх з вузькими крисами, на ногах – відкриті сандалі.
– Сідай. – запропонував йому Лувейн, – Наливай, що хочеш. Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тебе запросив.
– Тільки тому я й приїхав, – сказав Фут. І налив собі найкращого Лувейнового бурбону.
– Знаю, ти мене ненавидиш. Вважаєш, що я вбив твого брата нечесно, так?
– А що? Хіба ні?
– Між нами, – сказав Лувейн, – так воно й було.
Фут не одразу знайшовся, що відповісти. Спочатку кивнув, а тоді промовив:
– Ну що ж, так я й гадав.
Він прагнув розсердитися і не міг.
– Наскільки я пригадую, ти не дуже його любив, – вів далі Лувейн.
– Я ненавидів того сучого сина й бажав йому смерті! – збуджено вигукнув Фут. – Але то не твоє діло. Я нікому не дозволю знищувати членів моєї сім'ї безкарно. Як це має виглядати, по-твоєму?
– Гаразд, – урвав його промову Лувейн. – Я запросив тебе сюди, аби помиритися.
– І яким же чином? – глузливо чмихнув Фут.
– Вдовольнивши дві твої найбільші пристрасті.
– Які саме?
– Ну, перша – гроші.
– Гроші, – мрійливо повторив Фут, відчуваючи, що в нього аж серце від цього слова мліє. – Ти хочеш запропонувати мені гроші? – Обличчя його було вже не таким похмурим.
– Звісно ж, ні, – відповів Лувейн. – Для тебе то було б принизливо.
– Мабуть що так, – сумно погодився Фут.
– Я пропоную тобі їх заробити.
– О, – тільки й вимовив ошелешений Фут.
– Однак працюючи на мене, ти задовольнив би свою другу найбільшу пристрасть?
– Котру?
– Зрадництво.
Фут відкинувся на спинку стільця. Врешті-решт, життя – не така вже й безнадійна річ. Бувають дні, коли доля починає тобі усміхатися, й успіх приходить звідти, звідки ти його зовсім не чекав.
– Добре ж ти мене вивчив! – промовив він.
– Зрада тобі конче необхідна, чи не так? Без неї тобі світ немилий. Наче чогось не вистачає.
– Ти бач, який психолог! Мій психоаналітик справді каже, що для збереження душевної рівноваги мені треба постійно когось зраджувати. Він ще порадив вбивство, але то не для мене: на цьому поприщі мене й самого можуть вбити. Хай ніхто не ображається, однак кожному своє.
– А ніхто й не ображається, – сказав Лувейн. – Пропоную тобі п'ять тисяч за послугу, від якої ти й сам одержиш величезне задоволення.
– Десять, – заперечив Фут, – і я втішатимуся ще більше.
– Зупинимося на семи з половиною, бо ми давні друзі, незважаючи на всю ворожнечу. Га?
– Згода. Кого я маю зрадити? Чи він не один?
– Одного з своїх давніх друзів, Мікеланджело Альбані.
– Альбані! Але ж ми дійсно дуже близькі. Зрадити його було б справжнім свинством.
– Ну то й що? Зрада в цьому й полягає, хіба ні?
– Мабуть що так. Ти, Лувейне, наче наскрізь бачиш.
Той скромно стенув плечима й розповів, про що йдеться.
Фут весь час кивав на знак згоди, але в останню мить у нього прокинулося сумління:
– Для Альбані то буде повний крах. Він збанкрутує, якщо програє й тепер. Знаєш, що то означає?