Слугами були селяни сусіднього села, вони для такої нагоди лише поперевдягалися у святкові сукні з щільними ліфами та рясними спідницями і короткі шкіряні штани на підтяжках. Якби хтось придивився пильніше, то помітив би серед цього гурту одного селянина, вищого від решти і незграбного навіть для селюка. Жакет слуги, чи хто він там був, якось дивно відстовбурчувався; проте то могла бути просто пляшка вина, яку він поцупив зі столу, аби випити її потім в таверні з своїми грубуватими дружками. Чи, може, щось страшніше: приміром пухлина, що надзвичайно розросталася; такі демонструють заїжджим кінооператорам селяни у віддалених куточках острова. То навіть міг бути "сміт і вессон" у наплічній кобурі.
В той час очі гостей були прикуті до голісінької дівчини, що саме зайшла до їдальні й піднялася на невеличку естраду, яку підковою охоплювали столи. З собою вона привезла блискучу валізу на колесах; в залі почулися стримані оплески. Але насправді її поява нікого не зацікавила. Валізи, навіть і на колесах, гості бачили й до того.
Та коли вона похітливим жестом торкнулася замків і очам публіки відкрився справжнісінький гардероб, столами прокотився шепіт, бо гості зрозуміли, що дівчина збирається одягатися, а такої вистави майже ніхто з них раніше не бачив.
Повільно, немов піддражнюючи, вона витягла з розкритої валізи ліфчик, труси та панчохи. Напруження зросло, коли вона нерішуче завмерла, вибираючи сукню, і нарешті зупинилась на якомусь червоно-бурому балахоні з шовку, крізь який принадно просвічували щойно прикриті вигини її тіла. Глядачі перешіптувалися з усе зростаючим збудженням, хоча неможливо було визначити, справжнє воно чи удаване.
Теоретично кожен знав, що наростання солодких еротичних почуттів можна повернути в зворотному напрямку і одержати інтелектуальну насолоду від магії прихованого. Головним тут, як і в багато чому іншому, було примусити себе відчувати те, що треба відчувати за подібних обставин.
Наприкінці, коли стриптизерці-навпаки – тепер уже повністю і зі смаком одягненій (не обійшлося навіть без довгих, по плечі, білих рукавичок) – настав час накинути натуральну шубу, від оплесків не втрималися навіть найбайдужіші. Гості зрозуміли, що відбувається щось дуже естетичне й інтелектуальне, і вирішили досхочу навтішатися, якою б та насолода не виявилася.
Дівчина нарешті накинула на плечі боа з блакитного російського соболя, вклонилася і покинула естраду, в залі залунали шалені оплески. Лувейнова вечірка, як завжди, вдалася на славу.
Невдовзі все скінчилося. Гості прагнули швидше повернутись додому, бо завтра на них чекав великий день. День боїв у Колізеї, Поєдинків машин, Клоунів-самогубців і Великої Розплати, кінець якої знаменуватиме початок Сатурналій.
Гості роз'їжджалися в своїх потужних лімузинах. Трохи перегодя віллу залишили слуги на поганеньких "Фіатах". Лувейн пішов у спальню, бо готувався встати удосвіта, аби вранці вже бути в місті. Автоматично ввімкнулася сигналізація, в будинку згасли вогні, настала ніч.
45
Ніч, моторошна й таємнича, заполонила Лувейнову віллу, ніч всепроникна, невблаганна і лагідно-вкрадлива. В світлі, що його посилали на землю зірки й тоненький молодик, на сірому тлі тьмяно вирізнялися купки дерев.
Всередині будинку було ще темніше. В посудомийці біля кухні одна з досі закляклих тіней заворушилася. Раптовий спалах блискавки, такої нетипової для цієї пори року, осяяв крізь заґратоване віконце купу мішків з картоплею. Один з них рухався.
Гарольд розігнувся і стягнув з себе мішок. Селянський одяг він зняв ще раніше і зараз устав у костюмі-хамелеоні, якого Альбані в останню хвилину вдалося-таки підібрати на його зріст.
Костюм-хамелеон, що його іноді також називали ніндзя, або traje de invisibilidad[18], був набагато практичніший від колишніх зелено-брунатних маскхалатів, які могли допомогти лишитись непоміченим хіба що в сутінках посеред листяного лісу. Костюм-хамелеон робив людину непомітною на будь-якому тлі.
Практично він являв собою волокнистий скляний телеекран, якому техніки-кравці надали форми щільного гідрокостюму з каптуром і маскою. Фотонміметрична речовина, з якої його було зроблено, відтворювала будь-які відтінки й кольори поверхні, на якій перебував його власник, завдяки світловодам і лазерному розкрою.
Найефективніше він спрацьовував, звісно, вночі, бо підстроїтися під суцільну темряву було найлегше. На яскравому фоні зображення іноді зсувалося на п'ять-десять спектральних ліній, спотворюючи кольори. Іноді на ньому виникали незрозумілі холодно-блакитні спалахи, що дуже заважало, якщо ви перетинали рівнинну місцевість. Звісно, костюм мав систему автоматичної настройки кольорів. На Гарольді ж була нова модель з додатковою автоматичною підстройкою блиску, або, якщо необхідно, тьмяності.
Гарольд тихенько просувався до темної вітальні, а його костюм відтворював візерунки, намальовані на стінах світлом і тінню, неначе кола по воді рухалися кімнатою. В руці він стискав вірний "сміт і вессон".
Почулося гарчання, і Гарольд завмер. Подивившись крізь інфрачервоні окуляри в куток кімнати, він побачив виразне зображення добермана-пінчера.
Помітивши лютий вигин собачої спини, Гарольд запідозрив, що нарвався на песика з породи так званих "Божевільних вбивць", яких боялися всі, не виключаючи і їхніх власників.
Про добермана ніхто не згадував. Гарольду не хотілося вбивати ще одного собаку. Крім того, поцілити в темряві було дуже важко навіть в інфрачервоних окулярах.
Доберман наблизився і обнюхав Гарольда. В собачому горлі щось булькнуло, наче в людини, що не може знайти потрібних слів, і доберман влігся біля Мисливцевих ніг.
Лише згодом Гарольд дізнався, що собака був не Лувейнів, а Антоніо Феріа, і йому було дано команду "не вбивати грабіжника", однак хазяїн не потурбувався попередити про це Мисливця. Для грубого селюка – типовий дотеп.
Феріа наказав не чіпати Гарольда не з любові до нього, а через те, що так вимагав закон. Нещодавно Верховний суд Мисливського Світу ухвалив, що якщо людина зраджує, тварини, які їй належать, але передані у тимчасове користування іншим особам, теж не повинні зберігати вірність останнім.