Але Івашко зараз же смикнув її за рукав сорочинки й уклав знову поруч себе.
— Тільки цить мені тепер. Чуєш, Любко?!
— А як? А як? А як буде?
Що буде, то Любка зразу ж повірила. Коли Вашко каже (та не так собі, не з завзяття, не спересердя каже, а на вухо), то, значить, так воно й буде.
— А як, Вашечку-Телесичку? Як? Як?
І аж щоки почала йому шарувати долонями з нетерплячки та з радості.
Та Івашко поважно й суворо знову вклав її на місце й прошепотів:
— Лежи тихо, а то... Присягайсь, що не будеш язиком плескати, тоді скажу.
— Присягаюсь, Івашечку! Їй-богу, присягаюсь!
— Е, ні, ти по-справжньому. Ставай на коліна.
Любка притихла, споважніла й стала на коліна, скинувши з себе стару мамину кохтину, що нею вкривалася. Світло лампи з кімнати, де по вечері дядьо Павлусь щось читав татові та мамі, крізь віконечко в стіні печі чиркнуло по золотій кучмі Любки й оточило голову ясним кружальцем, як у святих на іконах. Вона міцно-міцно зчепила пальці рук і, так тримаючи їх на грудях, пошепки, але з страхом ув очах сказала:
— Щоб я мами, тата й Івашка не побачила, коли не сповню!
Ну, після такого присягання можна було вірити. Язика проковтне, спухне від невиплесканої з себе тайни, а не скаже.
— Ну, так слухай тепер...
І Івашко почав пошепки, завзято зібравши брови над очима, викладати в ухо Любці оте "як". А Любка, щоб вухо її не впустило ні одного слова з того шепоту, лежала непорушно горілиць, як кузочка, що приставляється мертвою, коли повернеш її на спину. І тільки водила по стелі напруженими очима або невидючим поглядом зупинялася на знайомій тріщинці, подібній до нарисованого півника з довгими лапками.
План в Івашка був такий. Для голубника треба насамперед мати грядку. Май ти хоч розгривунів, а коли не маєш де їх держати, то ніякого голубника в тебе не буде. Розуміється, грядка — штука непроста та й недешевенька. Добре тому Льоньці: папашка купить дощок, цвяхів, стовпів, звелить робітникам із заводу змайструвати і за день матиме яку хоч грядку. А тут треба самим розстаратися і на дошки, і на цвяхи, і на все.
А як розстаратися? А от як: як почнеться весна, як буде повідь, то по річці плистиме багато всякого дерева, дощок, дубків, цурупалків. Часом, буває, ціла собача буда (а то й повітка) пливе. Треба здобути дві довгі-довгі палиці, приробити на кінцях по гострому гаку та тими палицями й виловлювати з річки дерево. Так робить старий Кожух, збираючи собі паливо на всю зиму.
А поки та весна, то можна ще й так робити. Взяти з татової скриньки обценьки, маленьку пилочку (оту, що з червоним держальцем), молотка та й ходити по пустирях. За Червоною Балкою, наприклад, є такі пустирі, що, мабуть, і хазяїни їхні повмирали.
Там є паркани, що з них дошки самі випадають. От ті дошки позривати та й позносити до себе. А цвяхи просто витягти з парканів молотком та обценьками.
— А де ж складати? — прошепотіла Любка, не рухаючи головою.
— А в нашій коморі. Попрохаємо маму, щоб пустила нас.
— А як спитає, навіщо нам дошки?
— А на літо за коморою хочемо собі хатки строїти.
— А як попалять у печі?
— Е, ні! Так, щоб не палили.
У кімнаті стихло буботіння дядя Павлуся. Крізь віконечко по печі просунула тінь і зачувся голос тата:
— Гей, близня! А чого не спите?
Івашко хитренько примружив очі на стелю й голосно у вухо Любці сказав:
— Та я казку кажу Любці.
Любка прикусила губу й штовхнула Івашка ліктем у бік.
— "Казку". Спіть. А то знову до школи спізнитесь. І тут казки, і там казки. Ех, сукиного сина, а життя — не казка.
Але тут уже пробубонів голос дядя Павлуся:
— А часом і краще за казку може бути.
А мама хитра: щоб послухати ще казки дядя Павлуся, сказала:
— Ну, та дочитаємо вже, поки я дошию.
Тоді Любка знову штовхнула Івашка в бік:
— Ну, далі, Вашко! А як буде грядка, де ж ми голубів візьмемо?
— А голубів ми візьмемо от де...
Івашко трохи помовчав і почав викладати й цей план.
Треба взяти коробочку і складати в неї всі гроші, що вони їх матимуть до літа. (Бо неодмінно треба, щоб до літа був голубник!) Та отак і той... і наскладають. І на цьому замовк.
Тут Любка почала кліпати очима, як прокидаючись од сну. Та це й усе?! А скільки ж вони можуть наскладати в ту коробочку? Копійок з десять?
Івашко мовчав. У цьому місці в нього, видко, не все гаразд було обдумано.
— А скільки ж усього треба наскладати, Вашку? Івашко відвернувся від Любчиного вуха і ліг лицем до стелі.
А Любка, навпаки, повернулася боком до нього.
— Скільки, Вашку?
Івашко трудно зітхнув.
— Та багато. Якщо десять пар, то нехай, скажемо, по тридцять копійок пара, — поганеньких сиваків, — так і то: десять множимо на тридцять, получаємо триста копійок. А триста копійок составляють три рублі.
— Три рублі?!! — з жахом видихнула Любка.
— Та сам ще гривун, казав Васько, не менш як п'ять рублів.
— Сам гривун? Дорожче за десять пар?!
— А ти ж що собі думала? Простий гривун, чи що?
— Та, значить, усього аж вісім рублів???
— А ну да.
Любка закліпала своїми серпиками-віями й прибито поклала голову на подушку: де ж їм мати такі гроші!
Найбільше, що в них раз було, так це новенький срібний полтиник, що подарував їм колись дядько Павлусь. А то коли-не-коли мама тикне копійку або дві. А тих же копійок треба назбирати аж... аж вісімсот:
— Не назбираємо ми вісім рублів...
— Ба назбираємо! — сердито шарпнувся всім тілом Івашко.
— А як?
Але на це Івашко ніякої відповіді не мав. Та й що можна відповісти? Це ж тільки в казці буває, що якась там добра бабуся, чи зайчик, чи вовчик візьмуть та й принесуть тобі цілу торбу грошей. А тато ж якраз і сказав: "Ех, сукиного сина, а життя — не казка".
Але Івашко вперто дивився в стелю і швидко-швидко водив по ній очима, немов вишукуючи, де саме на ній захована торба з копійками.
Любка теж понуро наморщила брови, хвилину подумала і зразу ж знайшла:
— А знаєш що, Вашку: давай у розбійники підемо!
І аж збитою золотисто-білою кучмою струснула. (А голі плеченята з-під сорочинки ніжно-ніжно круглилися). Івашко суворо глипнув на неї.
— Ну, та що буде?
— А награбуємо грошей та й зробимо голубник!
— Як же ти зробиш голубник, коли розбійники по лісах ховаються? Як розбійник, так і сиди в лісі. А то хитра яка!..