— Га?
— Ви ще не спите, дітки?
Голос уже був зовсім близько, — мабуть, мама стояла ногами на лежанці.
— Ні, ще не спимо. А що?
Мама трохи помовчала, наче не знала, що сказати. Потім намацала руками голови дітей і почала їх гладити в темноті.
Близня аж підсунулась ближче, щоб мамі було легше діставати до них.
— А що ж таке, мамо?
Мама так трудно та глибоко зітхнула, що аж війнуло на Любку теплим духом.
— Та таке, діточки... що дядя Павлуся арештувала поліція.
Близня заціпеніла. Оце ж за нього казали там тільки що!
Це ж його в тюрму!
Любка з жахом учепилась за плече мами й притулилася до неї всім тілом. А Івашко почав часто-часто сопти носом, як робив це тільки тоді, коли тато мав бити його ременем.
— Арештували, бідненького. За те, що ми — бідні, діточки, за те, що хочемо за працю гірку свою хліба шматок мати. Виказали його поліції заводські пани наші. Та й засадили. А тепер у тюрму збираються перевезти. Та їх хлопці хочуть визволити. Треба їм пилки та всякого струменту купити, щоб вони вікна собі перепиляли та втекли. А грошей немає. Та от, дітки...
Тут мама знову зам'ялася, знову почала гладити по головах, по личках близню.
— Та що ж таке, мамо? Та кажіть...
— Та от, нема грошей всіх. А завтра вже пізно буде. А у вас, діточки, є десять рублів, що ви на голубник собі, бідненькі, збирали. Серце мені крається казати вам це. Та треба, близнятка мої любі.
Близнята знову заціпеніли. Та на цей раз так, наче мама взяла та й перекинула на них величезну гарбу піску. Засипала й придушила так, що ні дихнути, ні рухнутися.
А мама, немов одгрібаючи їх із-під того піску, знову мовчки почала голубити, тулити до себе, цілувати.
— Тяжко вам, діточки, знаю. Серце болить однімати в вас. Так що ж зробити, дітки? Татко роботи не має, не заробляє. Що можна, вже дали на це діло. А дядьо Павлусь сидить арештований, люто побитий барбосами. Били його дуже, дітки. А завтра до тюрми повезуть. А потім зашлють далеко-далеко, до Сибіру, на каторжні роботи.
Близня почала вилізати з-під піску. Він ще лежав болючою вагою на плечах, але мамині слова все більше та більше розсували його. А як мама тихо схлипнула в темноті, Івашко раптом став на коліна, потрогав маму за плече й суворо сказав:
— Та не плачте, мамо. От іще, їй-богу! Наче маленькі. Конешно, що ми дамо десять рублів. Ходім, Любко! Ми зараз принесем.
Мама ще хотіла приголубити, потішити, зменшити біль, що зробила їм, але близня мовчки злізла з печі, мовчки на босу ногу взулася внизу і вийшла з хати.
— Тільки глядіть же, дітки, нікому-нікому ні слова про це! Боже вас борони!
— Ну, от ще, наче ми маленькі.
Було ще непізно. В усіх сусідів ще світилося. Видко було, як Йоська сидів у себе за столом і, хитаючись то вперед, то взад, учився. Скрізь було так тихо, спокійно, як раз у раз немов нічого нігде не сталося. Підбіг Кадон і лапами в болоті стрибнув на груди Івашкові. Та що тепер болото від лап на сорочці! Хай би виваляли їх обох із голови до ніг у болоті, аби не було цього страшного, що навалилося на них ув одну мить.
Близня помалу пішла до повітки, ні калюж, ні болота не обминаючи. Любка зазирнула за ріг до грядки. І раптом притулилася грудьми до стінки, уп'ялася пальцями в щілини і страшенно з одчаю й горя заверещала, неначе босою ногою наштрикнулася на цвях. Аж Кадон одстрибнув убік і люто загавкав невідомо на кого. Аж Лейбині гуси та качки заґерґотали в повітці.
Івашко спочатку теж злякався, а потім кинувся до Любки, затулив їй обома долонями рота й зашипів на неї: — Та цить! Сказилася?! Як почують сусіди... Перестань мені зараз же! Чуєш?
Любка замотала головою, випручуючись із рук Івашка, але верещати перестала.
— Ач яка! А дядьові Павлусеві, думаєш, там легко? А хто нам дав два рублі? Ну й нехай не буде голубника. Так ми ж дядя Павлуся врятуємо. Ходім у сарай!
І Івашко сердито сіпнув Любку за сорочку. Любка відлипла від стіни й п'яно посунула за Івашком.
Світити близні в повітці не треба було, — вона напам'ять знала кожну діжечку, кожного кошика, що стояли там. Коробочка з китайцями й грошима лежала на своєму місці. Івашко відразу намацав її. Та тільки чогось довго не міг підняти її, усе до чогось надворі прислухався і часто-часто сопів носом. Аж нарешті взяв ув обидві руки коробочку, витяг її з-під діжки й сердито сказав Любці:
— Ну, чого ж стоїш, як присвятилася? Іди вперед, бо я без рук не бачу.
Любка мовчки пішла вперед, а Івашко за нею. Надворі обоє зупинилися і знову глянули на грядку. А вже ж Любка на завтра всіх хлопців скликала. Васько Льоньку приведе. От коли близню засміють! От коли буде смерть близні! На вулицю не можна буде показатися.
Івашко сердито шарпнув Любку і бовкнув:
— Ходім уже!
Любка покірно й слухняно пішла знову вперед, хоч Івашко тепер і сам бачив дорогу до хати.
— Та не верещи й не плач мені там перед усіма! Бо наб'ю, як собаку.
Любка й на це нічого не сказала, — наче в сні ходила, — і мовчки відчинила двері.
У кімнаті й досі не світили лампи, тільки знадвору від ліхтаря падало світло на стіну. І від цього було видно бліді плями облич та темні контури тіл.
Близню з її коробочкою зустріли радісним шепотом, милуванням, поцілунками, вихваляннями. Але дуже добре, що не було світла в хаті, а то б Любці дісталося від Івашка, як собаці, — сльози ж бо самі собою так і котилися по лицях їй, як у Йоськи тоді біля паркану.
Сам Івашко не плакав. Він оддав коробочку, навіть сказавши, що в ній дев'ять карбованців і вісімдесят три копійки. Та й відійшов у куточок. На піч тепер ні йому, ні Любці не хотілося йти. Ой, тепер нізащо не хотілося бути самим на печі, — там було тепер так самотньо, так моторошно, так жалько, наче лежав там покійник.
Та їх тепер ніхто й не посилав на піч. Де ж пак! Таких молодців, таких героїв, таку милу близню та на піч?! Нехай сидять тут як товариші, як рівні.
Гроші з коробочки висипали в кишеню якомусь зовсім чужому молодому, заводському, сказали йому кудись "бігти на ввесь дух" і самі знову почали шепотітися. Та хоч шепіт той став жвавіший, бадьоріший, а проте непокій і непевність чулися в ньому.
Тепер клопіт був ув іншому. Як же передати всі струменти Павлові? Ну, добре, сидять вони в трьох кімнатах, вікнами до річки. Та на всіх вікнах ґрати. Вікна зачинені. Та ще й біля вікон солдат з рушницею.