Тільки наше покоління може вповні зрозуміти й застосувати до себе ті враження від поезії Т. Шевченка, що їх зазнали були перед століттям його сучасники. "Волосся настовпужилося з мене на голові" — писав навіть такий сентиментально-ідилічний земляк, як Г. Основ'яненко-Квітка. Глибше віддають те враження ки-рило-методіївці, ближчі друзі — Куліш і Костомаров: "Муза Шевченка роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями" (Костомаров). "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих" (Куліш).
Наступні покоління (70-80-90 рр.) вже затратили були таке відчуття Шевченка — "народництво" зробило своє. Але ота "завіса", про яку казав М. Костомаров, була таки "розірвана", той "підземний заклеп" (Великий Льох) був "прорваний".
А той розподіл на "живих і мертвих", що його відзначив П. Куліш, таки відбувся і став фактом історії нашого народу. Дух попередньої Козацької Доби, мі-літантний і мілітарний дух "козацької шаблі", коротше — Дух Нації — був Шевченком переданий не лише поколінню "живих", а й поколінням "ненароджених". Переданий через бездорожжя і тьму Ночі Бездержавносте і всупереч тій Ночі.
*
Хтось вже давно сказав, що цитатами з Шевченка, як цитатами з Біблії, можна доводити "все". І кожна "ідеологія" чи "партія" у нас може — при допомозі тих цитат — з тріюмфом проголошувати Т. Шевченка "своїм".
На цій властивості Шевченкових творів зупинявся . Русої* і дав (в книжці "Душа народу і дух Нації"
1948) дуже влучне пояснення цього: "Шевченко нтезує в собі всі чотири основні расові первні наго народу" (ц. т. нордійський, динарський, серед-мноморський і остійський). І далі: "Тому в нім, як синтезі, в його творах, ми бачимо і тіло, і душу, і дух раїни".
Цю властивість Шевченка-творця найяскравіше ба-мо в зіставленні з творчістю Гоголя. Мало сказати, що з Гоголя був аналітик. Він не лише аналізував-розкладав людину, але в своїй творчості він, якось аж автоматично, відбиїв історичний процес розкладу своєї суспільної верстви — українського "дворянства", бувшої провідної верстви народу. 4 його творчості людина ніби розпадається на очах а свої складові частини. Така "мертва (передусім національно!) душа" сплощується, спрощується, скорчується до якоїсь лише однієї психічної ціхи (нена-ерство — Собакевич, скнарство — Плюшкін, плиткий нтименталізм — Манілов, грошелюбство — Чічіков т. д.). Навіть обертається в якусь алегорію одного лише органу (ніс з одноіменної новелі). Наслідком затрати духу і омертвіння душі — людина Гоголя стає калікою, потворою, карикатурою людини. І в ту порожню оболонку бувшої Людини входить "чорт" того чи іншого пороку, "нечиста сила", яку так гостро відчував Гоголь і з якою, як міг, ціле життя боровся, так само хрестом і молитвою, як і своєю — завжди до Бога направленою творчістю.
Людина Шевченка це, передусім, — "образ Божий". "Будьте люди!" — це постійний заклик і пересторога Шевченка. Людина Шевченка ніколи не скалічена — однаково в "добрі", чи "злі" ("коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!" — просить він у Бога "долі"). Людина Шевченка, справді, повна, багата внутрішнім
змістом, "поліфонічна" і, коли вже не гармонічна, то "контрапунктична".
Людина Шевченка — то величезний діяпазон (саме цього слова вжив кн. Микола Рєпнін, слухаючи твори Шевченка у виконанні автора). Від "нордичного" Га-малії до майже "остійського" — "поставлю хату і кімнату". Від "проклинать і світ запалити" — до "садка вишневого". Від нещадного Ґонти — до "нехай собі, а Бог поможе, то й так забудеться колись"... І навіть одночасно, в тім самім моменті:
І день, і ніч ґвалт, гармати Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш — Серце засміється.
Шевченко зцілив, скомасував і — Духом Нації натхнувши — відродив і утвердив Українську Людину.
Недарма другий великий син нашого народу — Іван Франко стверджує, як науковець, що Шевченко "в українську поезію вносить те, чого їй перед ним бракувало, — пристрасть, вогонь... якусь стихійну силу"
І тут корениться кардинальна, органічна різниця поміж Шевченком і Гоголем. Коли Шевченко у тьмі історичної ночі був могутнім вибухом вулькану з його грізним громом і палючим полум'ям, то Гоголь був таємничими відгуками ночі та містично чарівним, місячним, отже "холодним" світлом її.
14.1.1954