Антон. Серце бачити не можу.
Друг. Тоді не бачиш і вуст його. Забув ти вже те? "Глибоке є серце людині і людина також". Слухайте, люб'язні друзі! Заспівайте на Давидових гуслях. Викрийте його невігластво. Проженіть біса!.. Памво, зачинай!
СИМФОНІЯ
Памво. "Зігрійся, серце моє". "Говорив язиком моїм".
Лука. "Дав ти веселощі серцю моєму".
Квадрат. "Виллю серце моє, слово — добро, язик мій — тростина".
Памво. "Порадіє язик твій правді твоїй".
Квадрат. "Слово Господнє розпалить його".
Лука. "Возвеселитися у веселощах язика твого".
Памво. "Розпалиться серце моє і нутро моє".
Лука. "Порадіють вуста мої і душа моя".
Квадрат. "Тобі каже серце моє: "Господа знайду".
Друг. Досить! Чи чуєш ти, Антоне, симфонію? Збагнув ти, що язик з вустами радіє, а серце говорить? Признайся ж із Сираховим сином, що "уста мудрих у серці їхньому". Але коли серця їхнього не бачиш, ні вуст їхніх, ні язика, ні слова вуст їхніх, ні мови також. Бачиш, яке важке слово; "Сказав".
Антон. А зовнішні вуста та язик, що воно є?
Друг. Занімій та мовчи! Чи не чув ти, що на цих гуслях не маємо співати для своєї землі, плоті та крові, а єдиному Господу і його язику, про який пишеться: "Земля забоїться і замовчить, коли ставатиме на суд Богу".
Антон. Справді новий язик.
Друг. Нова людина має і язик новий. Слухай, Памво! Заспівайте цій улюбленій нашій людині, солодкості й бажанню нашому. Але так співайте, щоб солодка була йому ваша хвала. Заспівайте розумом, не тільки голосом, що разить повітря. Новому нову пісню!
СИМФОНІЯ
Памво. "Співаю тобі в гуслях, святий Ізраїле".
Лука. "Красний добротою більше синів людських".
Квадрат. "Улюблені, як син єдинородний".
Памво. "Через те помазав тебе. Боже, Бог твій".
Лука. "Чесне ім'я його перед нами й живий буде".
Квадрат. "Обновися, як орлина, юність твоя".
Памво. "Жезла сили пошле тобі Господь з Сіону".
Лука. "Що є людина, коли пам'ятаєш його?"
Квадрат. "Людина й людина родилася".
Памво. "Престол його, наче сонце".
Лука. "Устань, усе спиш ти, Господи".
Квадрат. "Десниця твоя візьме мене".
Памво. "Не даси преподобному твоєму бачити зітління".
Лука. "Ще-бо і плоть моя вселиться на упованні".
Квадрат. "І літа твої не збідніють".
Друг. Чи знаєш ти, Антоне, цього блаженного мужа? Він не вмирає, і плоть його не зітліває.
Антон. Признаюся не знаю. А що знаю, ті всі вмирають і тліють.
Друг. Так слухай же, що всі ті у Бога не в рахунку. "Не зберу, — каже Господь, — соборів їхніх від крові"56. Яка користь у крові їхній, коли вони тліють? Шукай, що то за людина, котра в пам'ятнім записі у Бога? Коли знайдеш, тоді ж і сам будеш записаний на небесах. Адже ти читав, що "єдиним називається Бог", а там розуміється — двоє — людина і людина, язик і язик, "сказав" і "сказав", старе і нове, істинне й пусте, слово Боже і смертне, голова і п'ята, дорога і гріх, тобто блудіння... "Сказав". А потім що? "Пильнувати я буду дороги свої". "Сказав беззаконним". А що таке? "Не беззаконьте". "Сказав". Що то за мова? "Почую, що рече в мені Господь?"57. "Світ! Що каже світ на людей своїх?". "Сказав". Оце і мова: "Господи, вуста мої відчиниш"58. "Сказав: "Господь дасть слово тим, що благовістять". "Сказав: "Він послав слово і зцілив їх"59 ."Сказав: "Спочатку було слово"60. "Сказав: "Бог мовив із тьми світлу возсіяти"61. "Сказав: "Той зітре твою голову". "Сказав: рече Бог: "Хай буде світло"62. "Сказав: "Просвіщаєш ти тьму мою"63. "Сказав: "Серце чисте створи мені"64. "Сказав: "Господи, в череві нашім зачався"65. "Сказав: "Всяке тіло — трава"66. "Сказав: "Клявся і поставив судьби". "Сказав: "Бо Боже слово живе"67. "Сказав: "Доки сіктимеш, мечу Божий? Скажи істину в серці моєму, Боже серця мого, доки сіктимеш? Я уже сховав словеса у серці моєму".
Антон. А я думав, що Давид звичайно сказав нашою мовою: "Сказав".
Друг. Ні! Але таємною, новою, нетлінною. Він не любив інакше говорити. Чуєш, що мовить: "В Господі похвалю слово".
Антон. О, коли б Бог дав і мені цей новий язик!
Друг. Коли пізнаєш старий, пізнаєш і новий.
Антон. Тьху! Що за біда? Начебто я старого не знаю? Ти мене опудалом зробив.
Друг. Коли б тобі шинкар поставив одну склянку старого, а другу нового вина, а ти не знавець, то як можеш сказати, ніби знаєш? Помилково можеш прийняти старе замість нового.
Антон. Яка ж користь бачити, не маючи смаку?
Друг. Цілковита правда. А я тобі кажу, що й про сам старий язик не відаєш, де він, хоч би й смаку не був позбавлений.
Антон. Що ти співаєш? Адже старий наш язик у роті.
Друг. А рот де?
Антон. Хіба ти не бачиш мого рота?
Друг. Досить брехати, непросвічене болото! Підземна темряво! Послухай Давидових гусель і прожени духа брехні. Співай-но, старий!
СИМФОНІЯ
Памво. "Нема в устах їхніх істини. Серце їхнє марнотне".
Лука. "Вуста улесливі в серці".
Квадрат. "Рече безумний у серці своїм".
Памво. "Труд і хвороба під язиком твоїм".
Лука. "Наскільки покладу поради в душі моїй".
Квадрат. "Хвороба у серці моїм".
Друг. То бачиш, що найстаріший твій язик у старому серці твоєму, а не в зовнішності?
Антон. Як же зовнішній мій язик не говорить, коли він говорить? Адже голос його чутно.
Друг. Думка рухає болото твого язика, і вона ото й говорить ним, але не болото. Це так, як молоток годинника на башті б'є: виходить із нутра годинникової машини побуджувальна сила, якою приводиться в рух нечутливий молоток. Через це Давид і співає: "Помислене (саме так) і говориться". Старий чи новий язик — обидва заховалися у безодні сердець свої., "Зміркуй, — каже, — дороги свої", тобто: "Сказав: пильнувати я буду дороги свої". І знову-таки про лихий язик таке: "Неправду умислив язик твій", тобто "Серце його зібрало беззаконня собі". І як у мертвість твого зовнішнього язика, так у всі твоєї тлінності члени виходить побуджувальна сила із сердечної-таки машини. Тому й видно, що всі вони в тій-таки прірві, як яблуня у своєму сімені, ховаються, а зовнішнє болото про них тільки свідчить. Півчі, заграйтей цієї пісеньки!
СИМФОНІЯ
Памво. "Нога моя стала на правоті".
Лука. "Тії ж завжди блудять серцем".
Квадрат. "Неправду руки ваші виплітають".
Памво. "В серці беззаконня чините".