Пішли ми собі додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин і подивилась у тихий та пустий двір, бліда сама як хустка.
— Завтра я знов прийду, — промовила, наче сама до себе. Тільки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловік возом їде, воли поганяє — зараз Іди впізнали Михайла Іваненка: як його не пізнати? Дуже був білявий волосом, а засмалений вітром, опалений сонцем — то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похіпливий, жвавий... Сей Іваненко напропале закохався у ярмарках, у куплі та в продажі: чи засівав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом він було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свіжа копійка!" Жінка його горювала за ним: як одружився, то він вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жінка жаліється людям: "Які хаточки були придбані, які славні — поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, літ моїх яе вважує!" А як він дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися — не можна із ним сварку зачепити. Він їй привезе і очіпок, і сережки, і хустку завсіди; він свою куплю так красно покаже, а продасть — добре, такеньки словом перед жінкою приміниться, такого їй новинок нарозказує, — а була жінка цікава з цікавих, — що вона його слухає та й заслухається, — та тоді туман спаде, як вже він знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
— Звідки бог несе? — пита мати Іваненка...
— З якого ярмарку? — кажу.
Катря іде попереду, не слуха, тільки вклонилась Іваненкові, маючи звичай.
— А се, — каже, — був у Зайчиках, був у Лебедівці; у Хмелинцях був...
— Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, — перехопила мати, — от і Чайчиха туди поїхала, — не бачили її?
— Де то вже не бачив? Ходить і вона по ярмарку, мов гроші загубила.
— Чого ж ее так? Там же вони з сином?
— А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселіє, що загублене знайшла.
— Яка удова?
— Хороша, молода, свіжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, — були б торги, кажу вам...
— Чи не знаєте, як вона на ім'я прозивається?
— Вбачаючи, — каже, — диво та не спитати, звідки взялося? Вона Терничихою прозивається.
— Чи ж Чайченко її сватати хоче?
— Там їх, зальотчиків, біля неї такого, що за день не перевішаєш; хто сватає, а хто візьме — се то вже вона знає.
— Бувайте здорові!
— Щасти боже!
Катря нічого того не чула...
— Боже мій, боже великий! — промовляла мати з жалем, ідучи дорогою. — Боже мій добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завістити про те, що чули, та, порівнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись" та просить "забудь!".
— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Іваненка.
— Годі! Годі вже! — тільки одмовляє.
Як у хату увійшла, припала на лаві, схилившись на покутнє віконечко, — дивиться та думає; а там як звелася — бліда, бліда!
— Що тобі, Катренько, що тобі?
— Нічого! Я подумала: що якби тому правда була, що він іншу покохав... я тільки подумала, я віри не йму... і не йнятиму...
На другий день вона таки знов пішла у Любчики; була і на третій. Що мати говорила, сварилася — не слухала... усе вона собі думала і частенько на виду блідла...
На завтрий день вона знов у Любчики і на позавтрий — щодня йде. Коли було я за нею піду собі — вона мене і не завважить наче; а заговорю до неї, "годі, годі!" — перехопить мене... у Любчики увійде (я вже було усе веду її попід городами, як із нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на двері позачинювані, на втихлий двір, постоїть та й додому вертається...
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усі ми такеньки до неї й кинулися..
Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
— Та не так-то добре, — одказує мати, — як би серденько моє жадало!
— А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:
— Де він? Де Яків? — вимовила.
Стара її жалує, — говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий... Мати взяла Катрю за руки, я дала водиці...
— Коли буде він, скажіть мені! — просить стару Катря.
— Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій...
— Нема батька!
— То раненько прийде.
— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.
— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже він?
Тоді їй мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
— Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
— Годі! Що се ви!
— Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.
— Як пороблено? Хто йому поробив?
— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. — Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина... Слухайте ж усього горя мого!
— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така — що й летючі слова хапає... така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна... Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок — ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його...
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:
— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів... А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що,-сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі... Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню — йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається... Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив... Дала вона якесь дання йому, — якісь чари зачарувала...