У п’ятницю він нрнйшов на побачення на три години раніш; але йому подобалося чекати там, куди вона має прийти; це заспокоювало його після того, що він вистраждав, подумки чекаючи її в тих місцях, куди вона прийти не могла.
Він став біля хвіртки задовго перед тим, як мало вибити три довгожданних удари, а почувши їх, затремтів з нетерплячки. Він обережно, трохи висунувши голову, визирнув у провулок. Там не було ні душі. Хвилини здавалися йому болісно довгими. Він раз у раз діставав годинника, і, коли стрілка дійшла до половини, йому почало здаватися, ніби він стоїть на цьому місці з давніх-давен. Зненацька він уловив легеньку ходу, а коли вона рукою в рукавичці тихо постукала в дерев’яні дверцята, він забув пережиту муку, що розтанула в подяці до неї.
Трохи задихана, вона спитала:
— Я дуже спізнилася?
— Ні, не дуже.
— Уявіть собі, мені замалим не перешкодили. У мене був повен дім, і я зовсім не знала, як їх спровадити. Скажіть, ви найняли цей будиночок на своє ім’я?
— Ні. А чому ви питаєте?
— Щоб знати, кому прислати депешу, коли буде якась несподівана перешкода.
— Я — пан Ніколь.
— Чудово. Я не забуду. Боже, як хороше тут у садку.
Квіти садівник дбайливо доглядав, поповнюючи і примножуючи їх, бо переконався, що замовник платить щедро, не торгуючись; тепер вони вирізнялись серед моріжка п’ятьма великими запашними острівцями.
Вона спинилася біля лавки, напроти грядки з геліотропом, і сказала:
— Посидьмо трохи тут. Я вам розкажу одну смішну пригоду.
І вона поділилася з ним зовсім свіжою пліткою, під враженням якої ще була. Казали, ніби пані Масіваль, колишня коханка композитора, з якою він потім одружився, пробралася, оскаженіла з ревнощів, до пані де Братіан у розпалі вечора, коли маркіза співала під акомпанемент композитора, і влаштувала дику сцену; ось наслідок — лють італійки, подив і зловтіха гостей.
Розгублений Масіваль спробував вивести, витягти дружину, але та била його по обличчю, рвала бороду й волосся, кусалася і дерла на ньому одежу. Вп’явшись у нього, вона тримала його, а Ламарт і двоє лакеїв, прибігли на галас, силкувалися звільнити його з пазурів тієї ошалілої фурії.
Спокій настав лише тоді, як подруясжя поїхало. Відтоді музикант ніде не показується, а романіст, свідок тієї сцени, всюди розповідає про випадок з незрівнянною дотепністю й фантазією.
Пані де Бюрн була така схвильована й поглинута цією історією, що тільки про неї й говорила. Імена Масіваля й Ламарта не сходили з її вуст, і це дратувало Маріоля.
— Ви тільки що довідалися про це? — спитав він.
— Авжеж, якусь годину тому.
Він гірко подумав: "То ось чому вона спізнилася".
Потім спитав:
— Підемо до кімнати?
Вона покірно й неуважно прошепотіла:
— Ходімо.
Коли вона за годину розлучилася з ним, бо дуже поспішала, він сам повернувся до самотнього будиночка й сів на низенькому кріслі в їхній спальні. В цілій його істоті, в його душі залишилося враження, що він володів нею не більше, ніж коли б вона й зовсім не прийшла, і в ньому розверзлася чорна безодня, в глибину якої він дивився. Він нічого там не бачив, він не розумів. Він перестав розуміти. Якщо вона й не ухилялася від його обіймів, то ухилялася від його ніжного кохання, бо їй давно бракувало бажання належати йому. Вона не відмовлялася віддатися, вона не тікала, але серце її, очевидно, не ввійшло в цей будинок разом із нею. Воно зосталося десь далеко-далеко, блукаючи, заклопотане дрібничками.
Тоді він ясно зрозумів, що тепер любить її тілом так само, як і душею, а може, й більше. Розчарування, що залишилось після марних пестощів, запалювало в ньому шалене бажання кинутися їй услід, вернути її й знову оволоДіти нею. Але нащо? Для чого? Адже ж її нестала думка заклопотана сьогодні чимсь іншим! Отже, треба чекати, треба чекати дня й години, коли цій вічно непостійній коханці серед інших примх спаде примха відчувати себе закоханою в нього.
Він пішов додому не поспішаючи, важкою ходою, дуже втомлений, понурий, знесилений життям. І тут він згадав, що вони не призначили наступної зустрічі — ні в неї, ні десь-інде.
V
До'початку зими вона була більш чи менш вірна їхнім побаченням. Вірна, але не точна.
Перші три місяці вона приходила з запізненням від сорока хвилин до двох годин. А що через осінні дощі Маріолеві доводилося чекати під парасолькою біля садової хвіртки, в болоті, дрижачи з холоду, то він звелів поставити дерев’яну будку, щось ніби сіни, з дахом і стінами, щоб не застуджуватися при кожній їхній зустрічі.
Дерева стояли голі, на місці троянд та інших рослин тепер простяглися високі й широкі грядки з білими, рожевими, фіалковими, пурпуровими, жовтими хризантемами, які ширили свій гострий і терпкий аромат, трохи сумовитий аромат великих благородних пізніх квітів у вогкому повітрі, просяклому смутним запахом дощу, що мочив опале листя. Хризантеми рідкісних сортів, уміло дібрані, з майстерно підкресленими відтінками були посаджені перед входом до будиночка великим мальтійським хрестом ніжних переливчастих тонів, і коли Маріоль проходив біля цього, вигаданого його садівником, квітника, де розпускалися все нові надзвичайні квітки, серце у нього стискалося від думки, ніби цей квітучий хрест означає могилу.
Він спізнав тепер довгі години чекання в будочці за хвірткою. Дощ лляв на солом’яну стріху — так він звелів накрити будку — і стікав з неї по дощаних стінах, і щоразу, сидячи в тій каплиці чекання, він перебирав у душі ті самі думи, повторював ті самі міркування, переходив через ті самі надії, ті самі турботи й той самий розпач.
Для нього то була непередбачена, безнаставна моральна боротьба, завзята, виснажлива боротьба з чимось невловимим, з чимось, чого, може, й не існувало: боротьба за сердечну ніжність цієї жінки. Які чудні були їхні побачення!
То вона приходила весела, жвава, з охотою побазікати, й сідала, не знімаючи капелюшка та рукавичок, не підіймаючи вуалі, навіть не поцілувавши його. В ті дні вона часто забувала поцілувати його. В голові їй роїлася сила сторонніх думок, куди цікавіших, ніж бажання торкнутися губами коханця, — а його мучив розпачливий запал. Він сідав біля неї, серце й уста його були повні пекучих слів, що не знаходили виходу. Він слухав її, відповідав їй, нібито дуже цікавлячись тим, що вона розказувала, інколи пробував взяти її за руку, і вона давала її несвідомо, дружньо й спокійно.