— Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер,— сказала Каралаєва і знов сіла на софі і почала навіщось плутати по простирадлі, начебто вона його рубила.
— А де Марія Павлівна? — спитався Ломицький.
— Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бачте, даю волю дочці і не слідкую за нею, як інші матері. Маруся вже не мала дитина,— сказала Каралаєва.
Ломицькому спало на думку, що настав добрий час поговорити з старою про свою справу.
— Марто Кирилівно! — сказав він, запалюючи папіроску.— Ви знаєте, що я люблю вашу дочку? Я переговорив вже з нею оце і прийшов просити в вас її руки.
Каралаєва почервоніла, неначе їй здалося, що Ломицький хоче сватати не дочку, а її саму.
— Ні, не знаю, що ви любите мою дочку,— обізвалась вона.
— Я люблю Марію Павлівну, і я теперечки дуже щасливий, бо знаю, що й вона мене любить,— почав Ломицький.
— Ви так думаєте? А в мене думка зовсім інакша: я гадаю, що вона вас ніколи й не думала любити і в голові собі цього не покладала,— сказала Каралаєва.
Ломицький стривожився і задумався; матові віка впали на його карі очі.
— А я чув од неї дорогі для мене слова на свої вуха,— сказав Ломицький.
— То не йміть віри й своїм вухам,— сказала Каралаєва.— Панни виходять заміж зовсім не кохаючи. Кохаючись, женяться та виходять заміж тільки в романах, а в житті буває зовсім інакше.
Віка на очах Ломицького одслонились, доки можна було їм одслонитись.
— Як же ж так? Ми любимо одно одного,— сказав Ломицький.
— Говоріть! Вона вас не любить і не любила, і не любитиме. Я знаю свою дочку краще од вас,— сказала Каралаєва.— Ви думаєте, що я йшла заміж за свого чоловіка по любові? Я людина нова в своїх пересвідченнях, я буду говорити з вами щиро й просто: я не любила свого подружжя. Мій батько присилував мене одружитись з ним. Знаю я, що інші панни виходять заміж так, як от, приміром, ви займаєте десь вигідне місце на службі, якусь посаду, чи що.
Марта Кирилівна просто крутила веремія: вона не хотіла розлучатись з дочкою, бо таки любила свою дочку,— тільки по-свойому.
— А я не так думаю,— обізвався несміливо Ломицький,— я маю надію, що Маруся щира людина і не буде мене дурити.
— Не йміть віри панянській щирості! Який ви ще молодий та зелений! — сказала Каралаєва, хитаючи головою і дивлячись в самісінькі смирні очі Ломицькому.— Та, правду сказати, я й не видам за вас своєї дочки: є тому деяка притичина,— додала різким голосом Каралаєва.— Шукайте собі дружини деінде, а не в нас.
— Чом, смію спитати? — сказав Ломицький.
— Тим, що ви дуже ще молодий хлопець, а молоді паничі проповідують якісь там нові ідеї, нахапались їх за якихсь там мудрих книжок: Шпенсера та Дарвіна. Це для вас в житті небезпечна річ,— сказала Каралаєва, не примічаючи, що перекручує ймення, котрі вона не могла собі вбгати в старечу голову ніяким робом.
— Марто Кирилівно! Та й ви ж казали, що читали Спенсера та Дарвіна. Ви й самі лібералка, це я добре зауважив,— сказав Ломицький.— А що до мене, то я, скільки пам'ятаю, ніколи не ліберальничав перед вами: то ви все ліберальничали…
— Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,— з мене ніхто "чина" не здійме, як приказують селяни. А ви на службі…— сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.
— А я думав про вас зовсім інакше,— несміливо обізвався Ломицький.
— Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,— це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки — варвари, тирани, деспоти, нестатковані люди, якісь непомірковані, безглузді: словом — погані люди, та й годі! — сказала Каралаєва.
— Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,— обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.
— А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,— сказала Каралаєва.— Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.
"А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара? — подумав Ломицький.— Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею".
Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.
— Це ваше останнє слово? — спитав він, виходячи з хати.
— Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,— сказала Каралаєва і подумала про себе: "Не видам її заміж, аж доки сама не вийду".
— Прощавайте! Зоставайтесь здорові! — сказав Ломицький.
— Прощавайте! ідіть здорові! — обізвалася Каралаєва з-за стола.
Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.
"Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м'яло! Більше, мабуть, не чіплятиметься до дочки",— подумала Каралаєва, кидаючи простирадло на поміст.
Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирадлом та рушником.
— Що це з вами? — крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.— Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?
— Оце був у вашої мами…— несміливо обізвався він та й не доказав.
Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.
— Що ж вам сказала моя мама? — спитала Маруся в Ломицького.
— Багато дечого наговорила, наказала вона мені…— сказав Ломицький і не доказав.
— Говоріть сміливо! — сказала Маруся.
— Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,— несміливо обізвався Ломицький.
— З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,— це суща правда! — обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.