— Чоловік не любить! — промовила.
— Як не любить, Парасю? Бог із тобою!
— Не любить! — вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла. — Перше любив, тепер не любить.
— Що ж, він тебе обижає? — питаю. — Може, б’є?
— Ні, не б’є, не обижає — тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...
— Що се вам сталося? — говорю.
— І сама не знаю, — каже. — Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!
— Може, за що угнівався на тебе?
— За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: "Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, — слухай!.." То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю — не хочу. "Лучче я тебе поцілую!.. — було, кажу йому. — Що мені там дивитись?" Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, — йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, — я просила його: "Купи! дешево купиш у неї". А він мені: "Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!" А я йому доводжу, що все одно куплять люди. "Та не ми!.." Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..
IX
А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.
— Змерз! — каже.
Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.
А він — такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, — простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...
Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, — пішла собі додому.
І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю — не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.