Я спитав Руперта, яка реальна небезпека ховається за всією дією історією. Мовляв, коди вже вони хочуть примусити його мовчати, то чому не посадять у Тауер чи не віддадуть під суд якогось таємного трибуналу?
— Навряд чи вони можуть заарештувати мене за такою підозрою. Єдине, чого вони хочуть,— це ватулити мені рота. Яка дурниця! Та й кому я що скажу?
— Навіть коли так...— почав був я.
— Якщо їм буде треба, вони хоч завтра посадять мене ва грати,— перебив Руперт.— Але мені нема чого приховувати й нічого вони не доведуть. Отже, мене не лякає загроза викриття, розумієте?
— Тоді чого ж саме вони од вас хочуть?
— А хто їх знає,— відказав вія.-~ Мабуть, щоб я визнав' свою помилку чи покаявся в гріхах.— Він знизав плечима.— А може, зони й мають рацію,— докинув, помовчавши.
— Що? — вражено вигукнув я.
— А втім, хай їм абищо,— сказав він-— Я тільки хочу, щоб вони дали мені спокій.
Я запропонував Рулерту піти до редакції "Уорлда" й надавати ляпасів Рендові. Він ПОДИВИВСЯ на мене й запитав;
— Невже ви вірите в такі методи?
Запитав серйозно, неначе справді зважував мою пропозицію.
— Тільки коли п'яний,— відказав я. * Руперт кивнув головою.
— Мабуть, що так,— погодився нібито знехотя.
І я зрозумів, що добре розрахований удар Лілл а таки досяг мети.
Та за всім цим ховалося ще щось, чого я так і не дізнався. Трохи ближче познайомившись з їхньою сім'єю, я почав підозрювати, що між Ліллом та матір'ю Руперта колись щось було і що в Руперта тепер пробивалася назовні чи то давня дитяча неприязнь (недарма ж він завжди так рішуче відкидав Ліллові намагання бути йому "другим батьком"), чи то якась довго тамована незгода в чомусь важливому, що тільки тепер знайшла свій вихід. Але що воно було, я так і не дізнався, бо Руперт ніколи не хотів про це говорити.
Так чи інакше, а Лілл мав усі козирі, бо його рука сягала . скрізь.
Навіть коли ми пішли до Фредді, щоб позпайомитися "з хлопцями з міністерствам й 'поговорити відносно нафти, то й там зіткнулися з одним вірних помічників Лілла.
і
Розділ дев'ятий
Фредді жив у модерному бетонованому особняку, спорудженому славнозвісним австрійсько-американським архітектором. Як і в його конторі, в будинку не було нічого зайвого: у просторих кімнатах з подвійними вікнами й великими, мов галявини, килимами стояли лише найнеобхідніші меблі, вишукано прості й зручні. Фредді любив новочасне життя й добре знався на ньому. І'хоч мої враження від Фредді та його дружини Пеггі не дуже глибокі, проте зі слів самої Пеггі я дізнався, що досить точні.
П'ятнадцять років тому Фредді одружився з милою добропорядною дівчиною з аристократичної родини й жив з нею щасливо аж до останнього часу. Вона була бліда сухорлява блондинка й завжди видавалася Фредді дуже привабливою. Він завжди милувався й пишався нею, аж поки не так давно збагнув, що в їхнє життя втрутилося щось стороннє. Проживши з дружиною в любові й злагоді п'ятнадцять років, він підсвідомо відчував, що Пеггі завела якийсь роман і хоч це, мабуть, щось скороминуще й неглибоке, проте реальний факт.
Він не ставив під сумнів свої суто чоловічі достоїнства, бо знав, що не в цьому річ, хоча й було цілком ясно, що дружина знайшла з кимось іншим те, чого, як видно, не міг дати їй він сам, хай би навіть вони прожили разом і двадцять років. А згодом випадково побачив і того чоловіка, якого вважав за свого суперника. Якось йому довелося о незвичній годині проїжджати по Джермін-стріт, і* раптом Джексон, його шофер, постукавши в скляну переділку машини, сказав:
— Он іде місіс Ройс, сер. Зупинитися? •
Фредді лише мигцем побачив супутника Пеггі, але встиг помітити й вираз обличчя дружини. І саме воно вразило його куди дужче, ніж отой чоловік. Обличчя Пеггі було радісно збуджене, сповнене жіночої спокуси й любовного поклику, знадливе й покірливе,— він сам ніколи не бачив його таким, чи принаймні давно вже не бачив.
— Ні, ні,— квапливо відповів він шоферові.^— Не турбуйтеся. Вона зайнята.
Вони поїхали далі в потоці вуличного руху, і Фредді, перед очима якого все ще стояло збуджене обличчя дружини, так і не роздивився її супутника.
Увечері, коли вони одягалися до обіду, він сказав Пеггі, що бачив її на Джермін-стріт.
— Он як? А з ким я була? — озвалася вона.
— З якимсь чоловіком.
Він саме застібав їй на спині сукню. Пеггі обернулась, подивилася на нього своїми глибокими правдивими очима й промовила:
— А, то це мій коханець.
Вона завжди була правдива, але правда, сказана жартома, часом не менш прикра, ніж брехня.
— Чи не надто він гладкий для такої ролі? — зауважив Фредді.
На цьому розмова й скінчилась, але тепер він уже знав напевне те, про що раніше тільки підсвідомо здогадувався, і хоч йому неважко було б з'ясувати, хто той чоловік, робити цього не хотів. Якби дізнався, довелося б вживати якихось рішучих заходів, а розривати шлюб після п'ятнадцяти років щасливого подружнього життя йому зовсім не хотілося. Отож він ні про що не розпитував Пеггі, не дошукувався правди, але тепер майже щоразу відчував, коли вона віддавала данину коханню десь поза домом.
Щодо Пеггі, то вона не була певна, чи він щось знає. В усякому разі, перший час поводилася так, ніби й гадки не мала, що він може здогадуватись. Твердо постановила собі нічого не давати взнаки. Не вносила в їхнє життя ані сліду своїх таємних пригод, не ходила на побачення в незвичний час, намагалася зайвий раз не обманювати. Запитуючи себе, чи менше вона тепер любить Фредді й чи менше цінує його (а вона його таки дуже любила й цінувала), мусила визнати, що її ставлення до нього анітрохи не змінилося.
Чому ж тоді вона завела роман на стороні?
Чи була то просто жага пригод, властива нашому часу? Чи викликане буденністю подружнього життя бажання чогось нового, незвіданого: літа ін бо минають, то чом би не дозволити собі одну-дві невеличкі пригоди, перше ніж постарієш і станеш нікому не потрібна як жінка? Чи, може, їй бракувало якоїсь іГерчинки, що її не знаходила в стосунках з чоловіком, часом надто неуважним, заглибленим у свої справи, а то й надто впевненим у собі? Вона й сама не знала. її мучили докори сумління, але вона легко тамувала їх. Вона не була піддатлива чи зрадлива й відчувала. Що не в цьому річ: просто 8 отим чужим могла робити те, на що ніколи не зважилася б з> власним чоловіком. Віддаватися любощам серед дня була для Фредді нечувана, навіть неможлива річ, а з тим, другим, якого й подумки не навивала своїм коханцем, вона могла лягати в ліжко хоч би й о десятій годині раЬку й навіть не стереглася завагіт-. ніти, як це завжди було з Фредді, незважаючи на страх прижити дитину поза домом. Спочатку вона думала, що Фредді ні про що не Здогадується, але згодом переконалася, що її надійна система конспірації десь дала тріщину. Вона й гадки не мала, де саме схибила, але Фредді явно знав щооь істотніше, ніж могла йому відкрити ота випадкова зустріч на вулиці.