Не боюся левів я,
Убиваю їх щодня!
Жахливо!
– Але я наполягаю, щоб у п'єсі був лев, – уперто стояв на своєму Мумі-тато.
– Писати слід гекзаметром! Гек-за-мет-ром! А не римувати!
– Що таке гекзаметр? – запитав Мумі-тато.
– Тамта-ратам-тарара-тара-там-там-тамтара-там– там – ось як, – пояснила Емма.
Мумі-тато повеселів.
– Це просто!
– Перепишіть усе наново гекзаметром, – порадила Емма. – І пам'ятайте, що у справжній драмі у доброму старому стилі всі мають бути пов'язані родинними путами.
– Як же герої сердитимуться один на одного, якщо вони родичі? – несміливо зауважила Мумі-мама. – Та й без принцеси ніяк не обійтися! П'єса повинна мати щасливий кінець! Так сумно, коли хтось помирає…
– Це ж трагедія, любонько, – заперечив Тато. – В останній сцені хтось обов'язково повинен умерти… Можливо, навіть усі, за винятком одного… А може, й без винятку. Так сказала Емма.
– Хай я умру! – викликалася Рюмса.
– Можна мені вбити Рюмсу? – попросила Доня Мюмлі.
– А я думав, що Мумі-тато напише детектив… – протягнув розчаровано Мудрик. – Історію, в якій би всіх підозрювали, з численними цікавими версіями для роздумів…
Мумі-тато рішуче підвівся з-за столу, позбирав аркуші й ображено кинув:
– Якщо вам не подобається моя п'єса, пишіть собі самі!
– Що ти, любий! – сполошилася Мама. – Нам страшенно сподобалося! Хіба ні, дітоньки?
– Дуже сподобалося! – залунали одностайні голоси.
– Ось бачиш! П'єса всім припала до вподоби! Доведеться лише трішки змінити сюжет і стиль письма… А я припильную, щоб тобі ніхто не заважав, і поставлю біля тебе великий таріль з карамельками.
– Гаразд, – погодився Мумі-тато. – Тільки лева я таки залишу!
– Звичайно, хай буде лев!
Мумі-тато невтомно працював. Ніхто не наважувався не те що слово сказати, – навіть поворухнутися. Написавши сторінку, Тато зразу прочитував її уголос. Мумі-мама раз у раз досипала в таріль карамельок. Усіх переповнювало збудження від передчуття великих звершень.
Уночі ніхто не міг заснути.
Емма відчула, як до неї повертається колишня сила і впевненість. Вона не могла думати ні про що інше, окрім генеральної репетиції.
Розділ дев'ятий
Про одного нещасного тата
Того самого дня, коли Мумі-тато написав свою п'єсу, а Мумі-троль потрапив до в'язниці, Нюхмумрик прокинувся від дощу, який просочувався крізь віття куреня. Обережно, щоб не розбудити малюків, він визирнув надвір – навколо мокрою стіною стояв ліс. На килимі зірчастих квіток пишно зеленіла папороть, та Нюхмумрик гірко шкодував, що замість квітів тут не росте ріпа.
"Напевно, так почуває себе справжній батько, – думав він. – Чим я годуватиму нині дітлахів? Маленькій Мю вистачить і кількох квасолин, але ж ті чортенята спорожнять увесь рюкзак і навіть не помітять!"
Нюхмумрик поглянув на діток-лісовенят, котрі солодко спали в моху.
– Тепер вони промокнуть і пчихатимуть, – понуро мовив сам до себе. – І це ще не найгірше! Я не знаю, як їх розважати. Курити вони не хочуть. Мої розповіді їх лякають. А якщо стоятиму на голові увесь день, то навіть під осінь не встигну добратися до Долини Мумі-тролів. Як було би гарно, якби Мумі-мама взяла їх усіх під свою опіку!
"О, Мумі-тролю… – несподівано розчулився Нюхмумрик. – Ми знову зможемо купатися під місячним сяйвом, а потім вести довгі розмови у нашій печері…"
Раптом одне з малят, котрому привидівся страшний сон, розплакалося. Попрокидалися інші й собі заревіли за компанію.
– Цю-цю-цю! Траля-ля! – кинувся заспокоювати малечу Нюхмумрик.
Та марно.
– Їм зовсім з тебе не смішно! – втрутилася Маленька Мю. – Треба робити так, як моя сестра. Скажи їм, що коли не замовкнуть, то ти їх усіх повбиваєш… Потім перепросиш і почастуєш карамельками.
– Це допомагає? – запитав Нюхмумрик.
– Не дуже.
Нюхмумрик розібрав курінь і пожбурив у кущі ялівцю.
– Ось так слід учинити з домом, у якому вже не живеш, – сказав він.
Лісовенята вмить замовкли і наморщили мокрі від дощу носики.
– Падає дощ, – сказало одне.
– Я хочу їсти, – озвалося інше.
Нюхмумрик безпорадно подивився на Маленьку Мю.
– Налякай їх Марою! – порадила крихітка. – Так робить моя сестра.
– І ти відразу слухаєшся?
– Ще чого! – зареготала Мю, аж за живота схопилася.
Нюхмумрик важко зітхнув.
– Вставайте! Ходімо! – звелів він. – Покваптеся, якщо хочете щось побачити!
– Що саме? – навперебій питали малюки.
– Щось… – Нюхмумрик невизначено змахнув лапкою у повітрі.
– Так ти собі ніколи не даси з ними ради, – похитала голівкою Маленька Мю.
Вони брели й брели лісом. А дощ падав і падав.
Лісовенята пчихали, губили черевички і раз у раз допитувалися, чому їм ніхто не дає канапок. Одні чубилися, інші сварилися, котресь напхало до носа ялинової глиці, ще одне покололося об їжака.
Нюхмумрик уже навіть був готовий пошкодувати Сторожиху. Одне малятко він примостив на капелюсі, двох посадив собі на плечі, ще двох ніс попід пахвами.
Мокрий, нещасний Нюхмумрик насилу продирався крізь хащі чорниць.
І саме в ту мить, коли він уже зовсім зневірився, попереду з'явилася галявина. Посередині стояла хатинка з комином та хвірткою, увитими гірляндами зів'ялого листя. Ледь тримаючись на ногах від утоми, Нюхмумрик дочовгав до дверей, постукав, почекав.
Ніхто не відчинив.
Він знову погрюкав, уже сильніше.
Тиша.
Тоді Нюхмумрик штовхнув двері і зайшов досередини. Удома нікого не було. Квіти на столі зів'яли, годинник зупинився. Нюхмумрик опустив діточок на долівку, а сам підійшов до холодної плити, на якій засихав пиріг. Потім зазирнув до комори. Малюки мовчки водили за ним поглядом.
Якийсь час панувала тиша. З комори Нюхмумрик повернувся, несучи горщик з квасолею.
– Можете наїдатися тепер квасолею, доки не луснете, – сказав він. – Ми тут трохи перепочинемо, заспокоїмося, а я тим часом з'ясую, як вас звати. Подайте мені вогню для люльки!
Усі малюки як один кинулися припалювати Нюхмумрикові люльку.
Трохи згодом у кухонній плиті весело палахкотів вогонь, а на шворці підсихали сукеночки та штанята. Посеред столу парував великий горщик з квасолею, за вікном із сірого неба періщила злива. Чутно було, як дощові краплі барабанять по даху і потріскують дрова у плиті.
– То що? – запитав Нюхмумрик. – Кому кортить побавитися у пісочниці?