— Незатишно живете,— з гримасою процідив він крізь дим у замислене і бліде обличчя господаря, що, теж не роздягаючись, сів проти нього.
— Пусте,— важко відказав той.— Я не для цього привів вас сюди>"
І однотонно, немов телефонограму диктуючи, запитав:
— Так, по-вашому, я втрачаю грунт під ногами?
— Безперечно, вельмишановний! Ви й самі це добре тямите, тільки ж боїтесь признатися в цьому.
— Да? — постукав пальцями по столі Іван Семенович і, скрутивши грубу цигарку, прихилився до Звірятина.— Дозвольте вогнику!
Сиділи один проти одного, мовчки пихкаючи клубами їдкого диму в тиші зеленавого світла настільної лямпи. Потім, допаливши цигару, сказав Звірятин:
— Ну-с, я піду, вельмишановний?
— Ідіть,— стомлено підвівся господар і, тихо порипуючи черевиками, провів гостя до передпокою.
Там, уже тримаючи руку на клямці, сказав Звірятин:
— Так-то, товаришу Орловець... Так-то...
І, ніби погоджуючись з ним, відказав той зажурено й розгублено:
— Так-то...
І, не попрощавшись, вернувся до своєї кімнати.
Ранком не пішов до Управи, а, задуманий і неуважний, ходив по заводі, уникаючи розмов і поглядів; потім, обминаючи управське подвір'я, вийшов за ворота й, не поспішаючи, мов неробочого дня гуляти вийшов, пішов у протилежний від міста бік, туди, де за низькими заводськими склепами синіло широке зимове поле. Колючий вітрець, плачучи в телеграфних дротах тонко й жалісливо, змітав придорожній сніговий порох — здавалось, куриться в далечині поле, стелеться по нім вихрастий синюватий димок...
Коли скінчився останній паркан і з усіх боків попливла на Івана Семеновича біла і рівна далечінь, спокійніше засотались йому думки. Власне, не було думок, а тільки одна безконечна і невиразна, що плутається йому ще від учора, крізь цілісіньку ніч безсонну... І тільки тепер, на холодному вітрі, перестала вона вихратися й розтікатись, а, немов змерзнувши, зіщулилась у звичайні, як всі инші, слова...
"Значить, брехня? — сам до себе промовив Іван Семенович, наче до чужого голосу прислухаючись.— Значить, дурив самого себе? Може, й відпустці радів, як утечі? Утечі від самого себе?" — криво посміхнувся він в ріденькі свої біляві вусики.
І, знову пригадуючи свої останні дні, розмови і зустрічі, розумів себе до найдрібнішого відруху: полохається він — безсилий і самого себе непевний — чуючи небезпеку, що в нім самім і зароджується; жахається — і боїться собі та иншим у цьому признатися, бреше й инших замість себе винуватить...
— Будівник!.. — гидливо, мов брудну лайку, кинув він голосно в біле поле й почув, що треба йому зараз же, негайно побачити Сквирського...
Набираючи в калоші сипкого снігу, поспішав до заводу, уявляючи, як розповість він довгоногому інженерові геть усе щиро й просто і вдвох доберуть вони, як треба боротися Іванові Семеновичу з усім тим, що, проти його волі й бажання, вплітається в його життя...
Та, побачивши, як, стоячи посеред управського двору, пильно вдивляється інженер Сквирський в сіре, порожнє небо, розгубив слова Іван Семенович і мовчки стояв перед ним, з ноги на ногу переступаючи.
— Ви маєте мені щось сказати? — однотонно, якимсь дерев'яним голосом спитав Сквирський, не дивлячись навіть на Івана Семеновича.
— Ні,— відказав той. І собі вдивляючись у небо, пояснив: — Я маю спитати вас...
— Питайте,— погодився Сквирський.
І несподівано для себе спитав Іван Семенович, мов таємницю яку випитуючи:
— Чого ви дивитесь вгору, інженере Сквирський? Помовчавши, відповів той:
— Я завсігди дивлюсь вгору.
— І не спотикаєтесь?
— І не спотикаюся. Ні. Взагалі затямте надалі, товаришу Орловець: спотикається здебільшого той, хто дивиться вниз, під ноги.
Повернувся й хотів іти геть, але ж затримав його Іван Семенович, сказавши:
— Пам'ятаєте нашу нічну розмову у вас, інженере Сквирський?
— Ну? — немов тільки тепер побачив той Івана Семеновича.
— Так от, ви казали тоді, що людина повинна нічого не приймати від життя, не перевіривши себе, не упевнившись, що це їй справді потрібне... Що людина повинна завсігди вибірати, а не брати перше-ліпше...
— Вам надійшов час вибірати? — ступив до нього Сквирський, обкидаючи його гарячим поглядом.
— А тепер скажіть мені,— не відповів Іван Семенович,— що мусить робити людина, коли розуміє, що те, що дає їй життя, до чого навіть вона сама тягнеться,— їй вороже, їй самій протирічить? Адже мусить людина тоді і з життям, і з собою боротися?
— Боротись з собою? Ні. Ви зрозумійте, Орловець: раз людина усвідомила, а значить, і глибоко відчула, що те, до чого її досі тягло, їй вороже, для життя її плюса не становить,— людину до того вже не тягтиме. Тоді людині нема чого з собою боротись... А коли бореться вона з собою — значить, непевна себе, значить, не може ще визначити, чи справді непотрібне їй те, до чого її, як ви кажете, тягне...
І, побачивши Звірятина, круто повернувся й пішов до Управи.
"От і поговорили",— подумав Іван Степанович, сам не знаючи, на кого — чи на Сквирського, чи на Звірятина — гніваючись, і сердито промовив:
— А ви завсігди посміхаєтесь, Звірятин... Вам так весело жити?
— Я, вельмишановний, тієї думки,— показуючи золоті коронки, відказав той,— що, нудьгуючи, й жити не варто. Та й немає в мене часу для нудьги — стільки треба пережити, передумати... Перецілувати... Я ж не інженер Сквирський — на метафізику не хворію...
— Ви з ним не згоджуєтесь?
— Та який же дурень з ним згодиться! — вигукнув зло.— Да, ми з ним різні...— провадив уже спокійніше.— Зовсім різні. Інженер Сквирський, вельмишановний, не живе, а тільки перманентно збірається жити, ну а я живий — і живу. Повно, пожадливо, смачно! Беручи від життя все, що воно дає, вириваючи те, чого воно не хоче дати... А інженер Сквирський ви-бі-ра-є,— іронічно перекосив обличчя Звірятин.— Він, бачте, з усіх прекрасних неповторних можливостей мусить вибрати лише те, що цілком йому відповідає. Він боїться помилки! Ну, а я — ні. Я беру все, все облапаю, обмацаю, обсмокчу — і потім уже викину те, що мені непотрібне зовсім... Він, не живучи, вибірає, немов задачу якусь вирішує, те, що йому, щоб жити, потрібне; я, живучи, все переживаючи, відкидаю те, що мені не відповідає...