— Зміщанююся? — кисло натякнув Іван Семенович.
— Не забув? — спинивсь Писаренко.— Можливо. Але ж твій останній проект, що про нього Куниця розповів, подобається мені... Єсть в нім нового дещо... Не міщанського... Да...— скинув він уперше очима на Івана Семеновича й, посміхнувшись бадьорливо, прикинув: — Ех, ти! Крутилка...
— Та аби викрутивсь! — зітхнув Куниця й кивнув на двері.— А Наталка вдома?
Неприємне почуття огорнуло Івана Семеновича: жаль і досада на себе, злоба на цих двох. Як міг він дійти до того, щоб дозволити їм втручатись в його життя, показувати їм його... А головне — якого нахабства треба мати, щоб пристати на це, якої самовпевнености й пихи! "Судді!" — об кинув він неприязним поглядом товаришів і, враз похоловши, злякано й розгублено, виправивсь: — "Лікарі",— пригадавши, як давно колись, ще юнаком, тремтів дрібно й сором'язливо, голий перед операційним столом стоявши...
— Ну, так поговорімо щиро й одверто,— почав Писаренко, поруч Івана Семеновича сівши.— Вір мені, друже,— те, що ти звернувся тепер до нас, не тільки зворушило мене, чи що... Я приймаю це не тільки як вияв твоєї до нас щирос-ти, а й як щось більше... Да... Як натяк на те, як кожен з нас мусить тепер будувати своє особисте життя... Не замикаючись у своїх переживаннях, у своїй спальні... Заплутавсь я,— засміявся він, і почув Іван Семенович, як сміх цей заспокоює його, влагоднює...
— Ні, я розумію тебе,— проказав він задумано.— Я розумію. Я сам дививсь на це як на спробу по-новому підійти до життя... Наблизитись до нового побуту... Як на спробу не животіти, а свідомо будувати своє життя...
— Але ж ви без філософії, хлопці! — попросив Куниця.— Конкретніше. А? Бо тут не теорія, можна сказати, а сама практика...
Знову мовчали, схилившися над столом і хвилями цигаркового диму вкриваючись; здавалося, грають двоє складну партію в шахи, а третій уважно стежить за обома, за обох хвилюючись.
— А чому ти думаєш, Іване, що все це так серйозно? — не сподіваючись на відповідь, запитав Писаренко.— Вся ця історія з Завадською... Та, може, й не вона тут винна, а тільки її ноги? Ти розумієш мене? Ноги. Жіночі ноги...
— Ні, ніхто инший з жінок мене не щкавить.
— Тек-с... Ну, а може, все це скороминуще? Легенький флірт, наприклад...
І враз, як удар, несподівано, голосом суворим кинув:
— Ти, Іване, скажи нам просто — чого ти саме боїшся цієї співачки? Чому ти тривогу б'єш? Бо що ж тут страшного, зрештою, що тягне тебе до цієї жінки! Річ природня. Значить, привабніша вона тобі за дружину; значить, перестала дружина задовольняти тебе як жінка... Тисячі "значить" може бути!
— Гаразд. Я скажу, коли ви й досі самі не збагнули... Голос Іванові Семеновичу бринів спокійно і металево.
Руба долонею по столі такт відбиваючи, казав, собі, а не ин-шим, здавалось, з'ясовуючи:
— Однаково мені, чому тягне мене до цієї співачки. Важно, що тягне. І важно, що не хочу я цього. Не на словах, а справді, глибоко й щиро. Я мов розколовся надвоє, сам з собою змагаюсь... Чи недуга це, як Куниця казав, чи ні, не знаю; але ж мука страшна. Та довго так бути не може: якась половина моя мусить перемогти, мушу я знову стати суцільним.
— Тек-с,— задумався Писаренко.— Але ж чому ти думаєш, що переможе воля твоя, твоя свідомість, чи що, а не ця... пристрасть? Чому ти певен?..
Іван Семенович сумно похитав головою.
— Я не певен,— заплющився він.— Для того й вас кликав, мабуть... Для того і Наталці... Щоб було спертись на кого.
Посміхнувсь жалісливо й стомлено, але ж не дав йому спочити Писаренко, спитав:
— А нащо тобі боротися з цим? Може, краще скоритись?
— Та відчуй же — не хочу я цього,— не ствердив, а мов поскарживсь Іван Семенович.
— Чому не хочеш? — як щасливий шахіст "шах і мат", вигукнув пошепки Писаренко.
Іван Семенович подививсь на нього пильно та сліпо і тихо-тихо вронив:
— Зміщанюсь...
Довго палили мовчки, потім відхилив двері Куниця й гукнув сипко:
— Наталко! А зайдіть-но сюди!
Зачувши жінчині кроки, Іван Семенович відсунувся від стола так, щоб тінь від дашка падала йому на обличчя, і сидів нерухомо, стиха цигаркою пихкаючи.
— Що це у вас? Нарада? — запитала, під дверима ставши, Наталка.
— Угу...— промимрив Куниця.— А ви — як представник Жінвідділу...
І зиркнув благально на Писаренка.
— Та що це ви всі якісь... Що сталось?
— Нічого не сталося, власне,— виступив з кутка Писаренко.— А єсть у нас складна дуже справа, яку треба розв'язувати з вами спільно...
— Спільно? Зі мною?
— Да... Тільки ви не хвилюйтесь...
— Я не хвилююсь,— зблідла трохи Наталка й, сівши, наказала: — Викладуйте.
— Справа, бачите, така складна й надзвичайна, що я навіть не знаю, як і почати,— погриз Писаренко сірничка.— Власне, все це мав би сказати вам сам Іван, але ж...
— Чорт знає що! — вигукнув раптом Куниця й, бігаючи з кутка в куток, фраз не кінчаючи, доводив, що все це зовсім не так складно, як ці два йолопи уявляють, що це все надзвичайно просто, як палець, просто і кожному зрозуміло. І нема чого крутити та плутати, а треба все руба й одверто казати... Адже Наталка — своя людина, з нею нема чого сюсюкати; не бійсь — істерики не підпустить!
І враз підступив до неї, розчервонілий і збентежений:
— Ну от уявіть, Наталко, що нагрішив ваш чоловік проти вас, а тепер прийшов до вас покутувати...
— Не уявляю,— тихо й по складах відповіла та і, підвівшися з стільця, випросталась серед кімнати.
"Яка вона... незграбна",— майнуло Іванові Семеновичу, а Куниця замахав перед нею руками, немов обвівав її, щоб не знепритомніла:
— І не уявляйте! — вигукував.— І не треба уявляти! Бо й немає нічого такого! І не було! І не буде! В тім-то й справа, що не буде! О! Ніякої зради!
Відіпхнув його Писаренко.
— Годі! — кинувши і поклавши Наталці руки на плечі, примусив її сісти знову і сам сів поруч. Притишено, як дітям казку, розповів їй усе, що сталось з Іваном Семеновичем, а скінчивши, довго захоплювався красою його вчинку, цим величним внеском у новий побут.
— Ви ж зрозумійте, Наталко, як це ново і незвичайно: замість ховатись від вас, замість брехати вам, чоловік звіряє вам всього себе як другові, як найкращому помічникові в складній і трудній справі будування життя! Там, де звичайно звивають кубло своє брехня, зрада, ворожнеча, там у вас — взаємне довір'я, взаємна допомога, розуміння...