Дома застав Наталку саму; сиділа за чаєм, над книжкою схилившись.
— Ну, здрастуй! — сів проти неї Іван Семенович і враз почув — бути розмові: привітав якось особливо, тоном незвичайним.
Наталка помалу — до крапки дочитавши — відсунула книгу й скинула на нього уважний, трохи здивований погляд.
— Здрастуй.
Придивлялись одне до одного, мов пригадуючи,— тьмарила очі обом задума,— мов пізнаючи одне одного після довгої розлуки... Тоді торкнула усмішка куточки вуст Наталці:
— Хочеш чаю?
— Ні. Я пив,— сам не знаючи нащо, збрехав Іван Семенович, пригадуючи всю ту сцену в себе в кімнаті, коли розповідав Писаренко Наталці про нього, Івана Семеновича, чоловіка Наталчиного, а він сам ховався в тіні від дашка на лямпі. Почуваючи, що починає червоніти, спробував і тепер заховати обличчя своє за самоваром, але ж визирнула з-за нього Наталка, посміхнулася:
— Душно тобі, чи що? Червоний увесь.
— Поспішав дуже,— спустив він очі й, розстібнувши коміра у френчі, дихав жадібно, мов не ставало йому в грудях повітря.
— Відпочинь,— сказала спокійно, знову книжку до себе присуваючи.
Розсердився трохи Іван Семенович,— навмисно вона, чи що?
— Хіба ти не бачиш, Наталко? — сказав докірливо.— Я ж поговорити з тобою хочу.
— Говори,— вона відкинулась на спинку стільця і подивилась на нього сумно.
І тільки тепер помітив Іван Семенович, що не такі в неї очі, як знав,— блакитні з бризками золота, а майже чорні, з холодними вогниками посередині. "А може, це від освітлення? — подумав він.— Не може ж бути, щоб я так не знав її..."
Підвівся й, бурю дрібних спогадів, малих скалочок їх життя, в собі тамуючи, сказав тихо, немов поскарживсь:
— Я давно вже хочу говорити з тобою, Наталко... Ще з того вечора...
Скидав і одягав пенсне, то безпорадно, по-дитячи, блимаючи, то гостро, крізь шкельця, на неї поглядаючи.
— Але ж змінилась ти дуже... Ти навмисно тепер уникаєш мене... А я ж хотів тільки хорошого... Я хотів...
І замовк.
— Ти скінчив? — спитала по павзі Наталка.— Все сказав?
— Ні,— рвонувся до неї Іван Семенович.— Мені так багато треба сказати тобі... Пояснити...
А сам махнув безнадійно рукою і, в куток відійшовши, прошепотів:
— Кажи ти...
Наталка посміхнулася в чашку й, двічі тепленького чаю сьорбнувши, сказала задумано:
— Чудний ти, Іване... Хвилюєшся, коли треба спокійним бути... От і здається тобі, що я не така, як раніше. А я така сама. Стара. Це ти инший,— підняла вона на нього спокійні, уважні очі.— Це ти тепер усе по-новому бачиш, з иншого боку...
— А що мовчазніша я стала — можливо. Але ж зрозумій ти, що мушу я тепер багато дечого передумати. Розумієш? Передумати. А коли стане мені все ясно, тоді й поговоримо.
І несподівано закінчила иншим — буденним — тоном:
— Сідай, я тобі чаю наллю. З варенням.
Як у дитинстві, в блюдко наливаючи, випив Іван Семенович дві шклянки, смакуючи запашне з антонівки варення, і хоч не хотілося, випив би і третю, й четверту, так подобалося йому коло цього біленького столу: доспівує, згасаючи, самовар, шелестить сторінками Наталка, але ж загорнула книжку й, на добраніч давши, пішла до себе.
І тихий, з нотками вечірньої втоми, голос її, і точні, скупі, нехапкі її рухи, навіть полиск гладеньких білих дверей, за якими зникла вона,— все навівало Іванові Семеновичу спокій, упевняло, що все гаразд буде...
"Як це добре сказала вона — передумати,— посміхався Іван Семенович, лагодячись спати й почуваючи, що спатиме міцно.— Не пережити — ні, а передумати... Так і треба. Бо там, де діють темні інстинкти, треба протиставити їм світлий розум". І, думаючи, що з таким спільником, як Наталка, вийде він переможцем із своєї боротьби, виключив Іван Семенович електрику.
Але сон не приходив. Затишні думки про Наталку вилились непомітно в досадливі про себе — як міг він так її непевнитись, так в ній помилятись, її природне, таке зрозуміле мовчання вважати за вияв ворожости?.. Тепер він бачить усю свою несправедливість до неї, весь свій огидний егоїзм! Зваливши їй на плечі тягар, що самому йому не під силу, він не тільки сподівався на її допомогу, він ще й ждав, що вона втішатиме його... Яка дикунська жорстокість! Ні, яке підле страхополохство! Бо ж страх, тільки страх не давав йому першому заговорити... "Страх чого?" — запитався Іван Семенович і зараз же навмисно завихрив думки — гнав одну за одною, волею викликаючи найдрібніші й не-відповідншгі: про те, що треба дужче напалювати в кімнатах; про найближчі управські справи; про Звірятина — чи зможе той заступити його під відпустку... А в пам'яті пропливали уривки розмов із Сквирським, Писаренкове "зміщанюєшся", останнє побачення з Куницею...
Іван Семенович скинув ковдру й босоніж, від дотику до холодної підлоги здригаючись, пішов до столу по тютюн, але, не дійшовши, повернув і, тихо дверима рипнувши, вийшов до їдальні.
"Мов злодій",— подумав він, обережно, щоб стільцем якось не грюкнути, прокрадаючись уперед, і вже під дверима Наталчиної кімнати покликав стиха:
— Наталю? А, Наталю?
Писклявий, несміливий голос уразив його самого. Невиразно уявився йому він сам — скуйовджений, в несвіжій білизні, босий, стоїть він під холодними білими дверима й благає: "Наталю!" Здригнувсь огидливо й, почуваючи, як обливає йому тіло липкий та холодний піт, ступив уже від дверей, але ж уявилось йому вже виразніше: лежить вона в теплому м'якому ліжкові, до підборіддя пухкою ковдрою вкрита...
— Наталко! — хрипко вигукнув він, і тонким дзвоном відповіли йому кришталеві брязкальця на великій лямігі над столом.
Але там, за дверима, було тихо.
Іван Семенович прислухався хижо, але нічого, крім бухкання власного серця, не почув. Тоді обгорнула його гаряча злоба, вибух невимовної образи й обдуреної пристрасти. "Тобі передумати треба? — ніби вичитуючи Наталці, лютився він у порожній темній кімнаті.— Удаєш, що мовчиш, бо спокійна? Брешеш! Чуєш, ти — брешеш! Це ти кричиш так!.. Мовчанням кричиш! Бо, хоч яка ти, а не можеш простити, жіноче в собі перемогти... Святість двоспального ліжка порушити!"
Стис кулаки Іван Семенович, щоб одним ударом розчинити двері, але ж защеміли йому раніше до крови подряпані пальці... Знітивсь і, дихаючи з присвистом, на меблі натикаючись, тікав до себе, боячись, щоб не розчинилися двері, щоб не покликала з-за них Наталка.