Другого дня відшукав його Іван Семенович під час перерви:
— Мені з тобою, Кунице, поговорити треба... Той скривився ледве помітно:
— Ех, Ваніку... Тут роботи донезмогу, а ти все з розмовами...
І, відклавши газету, промимрив:
— Кажи... Тільки без психології, будь ласка, та філософії... Простіше.
— Ти, Кунице, зачепив учора болюче місце моє... Да, болюче...
Іван Семенович переступив з ноги на ногу й замовк.
— Ну? — відкрутив Куниця ґудзика на своїй шкуротян-ці й, подивившись, чи ціле вушко, заховав його до кишені.— Далі...
— Ти й инші товариші, звичайно, вважаєте, що я надто з собою панькаюсь... Надто багато уваги віддаю своєму особистому життю...
— А хіба ні? — перепитав Куниця швиденько.
— Я не заперечую, Кунице, і не виправдуюсь... Не того мені треба. Я повчитися хочу у вас... Розумієш? Повчитися. От у тебе, наприклад.
— У мене? — стурбовано глянув Куниця на годинника на руці.— Чого ж у мене вчитися, Ваніку?
Іван Семенович зло засміявся.
— Ну, як же, Кунице, як же! Ти от осуждает мене, "інтелігентиком" охрестив... Так от і навчи: що ти робив би на моїм місці...
— Я? — пожував вуса Куниця.
— Да, ти.
Куниця розсердивсь:
— Та чого ти хочеш від мене? Ну!
— Менше, як ви від мене. Ви от судите мене й осуждаете: винен! А я хочу лиш знати, як же ви мене судите? Чи взяли ви на вагу хоч те, що ніхто не стогне, раз не болить йому...
— Е, болить! В тім-то й справа, що инший пальчика вріже, а зойків і стогону, немов його надвоє перерізало! Зрозумів?
Іван Семенович хитнув головою.
— Так, по-вашому, те, що хвилює мене, задача особистого щастя,— це пусте? Зважати на це не треба? Ну, а як же тоді гармонія, Кунице? А? Ти от вчора казав, що мусить бути гармонія між особистим життям і громадським... І що в мене її нема, бо весь я в особисте пішов... Ну, а в тебе? У вас? Є ця гармонія, я питаю? Є?
Куниця мовчав.
— А може, й у вас її нема, як і в мене? — захвилювався Іван Семенович.— Може, й ви такі ж однобокі, тільки инше на перший план випинаєте — громадську роботу...
І несподівано для самого себе скінчив:
— А може, правду казав той з "Mon геро" п'яничка, що й не буває цієї гармонії?.. А?
— Не знаю,— знехотя якось промовив Куниця.— Спитай у п'янички.
І, вже щоб іти повернувшись, на мить затримався:
— Не хотів я казати тобі, Іване Семеновичу, а скажу наостанці: правий був Писаренко: міщанин ти здоровий.
— А ти... сухар! — кинув йому навздогін Іван Семенович.
Це був розрив рішучий і остаточний; знав це Іван Семенович, але спокійно прийняв — не почував себе винним. Тільки досадував: нащо було в цю розмову заходити! Адже давно пересвідчився він, що не розуміють його такі, як Куниця чи Писаренко, не можуть його зрозуміти. А певніше — не хочуть, бо, захотівши, давно зрозуміли б принаймні, що між ними ріжниці немає... Обурюються, що віддає він надто багато уваги тому, на що вони не зважають, не помічаючи, що він хоче того, що в них є, а він втратив... Отже, це ріжниця не вдач, а становища... Правда, можливо, що в них менші бажання й вимоги нижчі, але ж і найменшого тягаря їх вони не почувають, значить, бажання їх і вимоги задоволено, значить, самі вони щасливі; щастя — це ж те, чого прагне Іван Семенович! Хто ж винен, що приходить воно тільки тоді, як усі — найменші й найтемніші — потреби твої задовольняються, що нагадує воно картковий домочок: одна карта впаде — вся будівля завалиться...
"Щастя...— думав мляво Іван Семенович, коли, відбувши наради, повертався ввечері з міста.— У кожного воно своє, але ніхто не розуміє, в чім саме...-Та й думають про нього, тільки втративши... От як він або той п'яничка Си-чов..."
Прізвище це нагадало йому весь учорашній вечір, зустріч з Куницею, з ким йому краще ніколи не розмовляти; розмову з Завадською, до якої йому краще ніколи не повертатись... "Бо й ні для чого",— спробував він переконати себе, почуваючи, що так само ні для чого повертатись йому і додому, в незатишні порожні кімнати, де все, навіть рип черевиків, говорить про самотність і порожнечу... Іван Семенович на мить уявив їх, як довгі роки свого життя наперед, і бажання не повертатись додому якнайдовше опанувало його...
Він відчинив двері до "Mon геро".
Новий відвідувач, у добрій, захисного кольору, бекеші, а головне — з важенним портфелем, трохи сполохав присутніх. Розмови притихли, погляди насторожились. Іван
Семенович пройшов до вільного столика в кутку і оглядівся, Сичова не було...
— Ви... чого? — схилився над столиком господар, об-кидаючи Івана Семеновича уважним поглядом і не розуміючи, видимо, як йому ставитись до цього незвичайного гостя.
— Мені б той... Випити... — зніяковів Іван Семенович.
Йому подали півпляшки і на закуску темно-бурої ковбаси з таким гострим запахом всяких спецій, що не наважився Іван Семенович покуштувати її, цідив, не закусюючи, саму горілку, весь час очей з дверей не зводячи,— не приходив Сичов...
Не прийшов він і другого вечора, і третього...
"Може, він і ніколи не прийде",— вирішив Іван Семенович, цим дуже мало засмучений, бо про що, зрештою, мав він говорити з тим п'яницею; чи не краще сидіти мовчки, цідячи помалу холодну горілку, думаючи свої думки... А втім, йому навіть і думати не доводиться: все за нього розміркували інженер Сквирський і співачка Завадська.
Спочатку згадка про неї гірш, як горілка, п'янила Івана Семеновича злобою і образою, та щодалі все спокійніше уявляв він її — не міг її рації не визнати: як людина — чужа вона йому й нецікава, отже, бачить в ній тільки жінку; а раз як чоловік він їй непотрібний, то чи не краще йому иншої пари шукати?.. Мала рацію, безперечно, мала... І даремно образився він на неї,— нічого прикрого вона йому не сказала... Тільки щира, товариська порада: шукати иншої, бо їй він не підходить... А ображатися на це "не підходить" — це ж просто смішно! Хіба це, зрештою, від її волі залежить, чи що? Та й чи не краще для нього ця одвертість, що все розв'язує, ніж брехня, що все заплутала б? Звичайно, так краще. Тепер принаймні йому все ясно: плюнути на все дотеперішнє, на всю цю слиняву трагікомедію — і, як і всі, шукати жінку... Та й не довго її шукати, от хоч би й ця білява огрядна балерина з лорнеткою — чим не Завадська? А фігура в неї то чи й не краща,— шкода, що не звертав на неї уваги Іван Семенович, а вона й не від того, здається; не раз докоряла: "Чому ви, Орлику, ніколи не зайдете до мене?"