"Втравив мене в якусь авантюру, а сам собі займається своїми справами, – подумав навіть Анатолій Петрович. – Даремно тільки катаюся. Ловив би собі спокійнісінько рибу на десятому причалі".
І все-таки якесь почуття небезпеки, ота незбагненна професійна інтуїція не давали йому сьогодні заснути.
Він одягнувся, тихенько прочинив двері й вийшов із каюти.
Коридори були безлюдні. М'яко пружинила під ногами килимова доріжка.
Анатолій Петрович піднявся трапом угору. На цьому поверсі містився ресторан. І тут у коридорах – ні душі.
Попенко піднявся трапом іще вище – на червону палубу, де були одномісні каюти і каюти люкс. Каюта "підприємця"-спортсмена була майже поряд із каютою співака – через одну.
"Сам у двомісному люксі… Навіть для людини, в якої є зайві гроші, – не дуже розсудливо…" Ця думка не давала Анатолію Петровичу спокою з тієї миті, як він дізнався про появу "підприємця". Для когось це місце, мабуть-таки, призначалося. Не треба бути великим мудрецем, щоб дійти такого висновку. У списках пасажирів Григораша не було, а в барі він його бачив. На власні очі.
Анатолій Петрович зробив крок до "червоного" коридору і раптом завмер.
По коридору поперед нього ішов хлопчик років дванадцяти. Обличчя його він не бачив, лише потилицю, тонку шийку і кумедно настовбурчений на маківці рудий їжачок.
Біля дверей каюти Сокирка хлопчик зупинився, якусь мить постояв, потім рвучко відчинив двері й переступив поріг. І в ту ж мить почувся зойк.
Анатолій Петрович кинувся туди.
Двері каюти були прочинені, і ще не добігши, Анатолій Петрович почув хриплуватий, наче застуджений, хлоп'ячий голос:
– Ти все розкажеш, все!
– Розкажу, розкажу! Тільки зникни! Зникни! Бо я збожеволію! – істерично вигукнув Сокирко.
Анатолій Петрович уже взявся за ручку дверей, і тут щось примусило його обернутися. У кінці коридору біля трапа стояв… Григораш. У голубому махровому халаті, наче щойно з басейну.
Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім Григораш нервово сіпнув головою (це був знайомий жест, який не лишав жодних сумнівів, – і тоді, на допитах, він так робив, коли не витримував і починав нервувати). Повернувся, і тільки війнули поли халата – так швидко, по-мавпячому шугонув угору трапом Григораш.
Коли злочинець тікає, міліціонер не може не переслідувати його. Тут уже не до роздумів. Це інстинкт. І Попенко кинувся до трапа.
Він теж подолав його у два скоки.
Це був найвищий поверх корабля. Тут, поряд із рубкою, містилися каюти капітана, старпома, лоцманська, радіорубка… Сюди пасажирам вхід не дозволявся, про що сповіщала табличка на ланцюжку.
Але Анатолій Петрович перескочив ланцюжок, як за секунди до цього перескочив його Григораш – про це свідчили голубі нитки на табличці: видно, Григораш зачепився за неї халатом. І затримався. В останню мить Попенко встиг помітити, як зачинилися двері каюти капітана. Іншого виходу у Григораша не було. Хіба що на небо. Якби там несподівано з'явився вертоліт. Але так буває лише в кінофільмах.
Двері каюти не піддавалися – Григораш зачинився зсередини. Мабуть, капітана там не було.
І справді капітан був у рубці. Стоячи біля штурмана, що вів корабель, щось йому говорив.
Інстинкт переслідувача не дозволяв Анатолію Петровичу одійти далеко від дверей каюти, і він чекав, поки капітан обернеться і зверне на нього увагу.
І от капітан обернувся і помітив його.
Здивовано звів брови, щось коротко сказав штурману і швидко пішов до Попенка. Штурман не обертався і не бачив Анатолія Петровича.
– Що таке? Чого ви тут? – півголосом спитав капітан, причинивши двері, що вели в рубку.
– Вибачте. Але до вашої каюти зайшов сторонній.
– Що?
– І не просто сторонній, а карний злочинець.
Капітана Пилипея наче вдарило струмом.
– Карний злочинець? Ви певні? Не помиляєтесь?
– Я певен і не помиляюсь. Бо добре його знаю. Я – капітан міліції, – Анатолій Петрович простягнув Пилипею посвідчення.
Той якось неуважно, незосереджено глянув на нього. Вони вже підійшли до дверей каюти.
– Ану, подивимось, подивимось, що тут за карний злочинець, – весело й голосно промовив капітан, беручись за ручку.
– Він замкнувся, – сказав Попенко.
– Замкнувся? Не міг він замкнутися! – знову ж таки голосно, з притиском сказав капітан. Поторсав ручку, натиснув і… двері розчинилися.
– От бачите! – капітан зробив крок і, стоячи в дверях, зазирнув у каюту. – Нікого нема. Вам здалося.
Через плече капітана Анатолій Петрович бачив, що у першому приміщенні каюти, так званому кабінеті, справді не видко було нікого. Але існувало ще й друге приміщення, де капітан спав, відпочивав.
– А там? – І там, по-моєму, нікого, – сказав капітан і зробив іще два кроки.
І хоч капітан не запрошував його, Анатолій Петрович зайшов до каюти.
Останнє, що він встиг побачити, – це перекошене обличчя капітана, який враз обернувся.
Від страшного удару ззаду по голові Анатолій Петрович утратив свідомість.
Розділ XIV
У люксі хтось є
Григорій Тарасович прокинувся серед ночі. Щось йому наснилося – хтось його переслідував, хапав, душив. Так бувало, коли він спав на спині. Глянув на годинник – була майже третя година, за чверть. І одразу відчув, що в каюті щось не так. Кинув погляд на сусідню верхню полицю – вона була порожня. Прислухався. На нижніх полицях мирно посапували хлопці. На столику, куди вони клали на ніч свій одяг, речей Анатолія Петровича не було. Григорій Тарасович зліз. Нашвидку одягнувся, вийшов у коридор. Зазирнув у туалет. Нікого. Григорій Тарасович працював енергетиком на заводі металовиробів, і за роки роботи почуття пильності стало професійним. Небезпеку він відчував підсвідомо і майже ніколи не помилявся. От і зараз… О третій годині ночі без жодних підстав Попенко не вийшов би з каюти. Щось таки сталося. І не збудив. Сам пішов. Оберігає. Образа знову ворухнулася в серці Григорія Тарасовича. Вчора перед сном, коли хлопці вже поснули, між ними відбулася досить гостра розмова. Григорій Тарасович сказав прямо, без викрутасів:
– Анатолію Петровичу, ви ж іще вчора знали, що у двомісному люксі їде якийсь підприємець. Чому мені не сказали?
Анатолій Петрович знітився:
– А ви звідки дізналися?