Ніна Олександрівна прийшла по квитки. Розцілувалася з Маріанною Сергіївною, як це прийнято у театральному світі, сіла й почала розмову. Де ви бачили, щоб жінки, зустрівшись навіть у справі, не поговорили трохи про те, про се?
Після обов'язкових розпитувань про здоров'я і новини Ніна Олександрівна завела мову про зростання злочинності. Вже кому-кому, а їй ця тема була близька. І наче між іншим перейшла до світу вчених, розказала про те, як "утопив" сорок тисяч професор Петриківський; як несподівано для дружини зняв із банку таку ж суму член-кор Стародуб; як, щойно позичивши племіннику на машину, сам одразу ж почав бігати позичати гроші доктор наук Помазан…
Маріанна Сергіївна була вражена… Вона нічого цього не знала. Хоча й належала до світу вчених.
Тривожні підозри посилилися в неї, вона не втрималась і розповіла Ніні Олександрівні про катастрофічний програш академіка і про телефонний дзвінок агента СД, і лише розказавши, схаменулася. Бо згадала суворий наказ академіка нікому про це не говорити. Ах, та легковажна, нестримана, балакуча жіноча вдача!
– Тільки ж я вас благаю! – приклала вона руки до грудей. – Ви ж, будь ласка, не говоріть нікому.
– А я й так знала, – усміхнулася Ніна Олександрівна.
– Як?! – вразилася Маріанна Сергіївна.
Ніна Олександрівна розказала про знайомство капітана Попенка у поїзді з Богданом Миколайовичем.
– О Господи! Який тісний світ! – сплеснула руками Маріанна Сергіївна. А сама подумала: "А Болек! Зрадник! Кажуть, що тільки жінки балакучі!"
– Ніно Олександрівно! Серденько! Як ви вважаєте? Це шахрайство? Це шантаж? Що думає з цього приводу ваш чоловік? Чи може він взятися до цієї справи?
– Чоловік каже, що, на жаль, все можливе. Але займатися зараз цим він не може. Він дуже зайнятий, і доказів вагомих, переконливих поки що немає. І головне, сам потерпілий не скаржиться. Але той факт, що чоловік ніколи на великі гроші не грав, а тут одразу "програв" таку суму, насторожує. Постарайтесь поговорити з ним лагідно і щиро. Може, його справді залякали і шантажують. Тоді обов'язково треба щось робити. Бо вони не відчепляться. Побачать, що вигоріло, і продовжать шантаж.
– Так! Так! Так! – захитала головою, погоджуючись, Маріанна Сергіївна. – Спасибі вам, голубонько. Я обов'язково поговорю.
Але щирої й лагідної розмови не вийшло. Коли Маріанна Сергіївна, прийшовши ввечері, збудила, як завжди, академіка, ніжно поцілувала його і почала голосом, яким вона говорила у найзворушливіших сценах спектаклів:
– Льолику! Коханий! Ну, ти ж любиш мене! Ну, признайся, що тебе залякали, що ти не програв ті гроші… – Леонід Миколайович так різко підхопився, наче його вдарило струмом, а коли вона розповіла про візит Ніни Олександрівни і розмову з нею, розлютився так, що аж почав кричати:– Я ж просив, я ж просив ніякої міліції сюди не вплутувати! Ніхто мене не залякував! Ніхто мене не шантажує! Я не дозволю, щоб із мене робили дурника, посміховисько! Припини негайно всякі розслідування! Я не дозволю!
Ніколи академік Яворський так не кричав. Та ще й на свою Марі, на свою кохану Марі.
Маріанна Сергіївна гірко заплакала.
Тільки тоді Льолик схаменувся, заспокоївся і почав миритися.
Вони помирилися з умовою, що вона ніколи більше не повернеться до розмови про ті нещасні гроші.
Академік уже давно спав, а вона все ще лежала горілиць і все думала, думала, думала…
І що більше думала, то більше впевнювалася: справа темна, а її чоловік щось приховує. І переживає через це. Вона дуже добре його знала. І відчувала – щось тут не те.
Після довгих роздумів Маріанна Сергіївна відважилася на акцію, якої не робила ніколи упродовж всього їхнього двадцятитрьохрічного подружнього життя. Вона вирішила зазирнути в його ощадну книжку.
Як уже говорилося, академік не був скупий, але був мудрий. Він добре знав, що таке жіночий характер, знав, як важко втриматися жінці, коли хочеться щось купити. Тому не спокушав свою дружину можливістю витрачати всі наявні гроші. Він видавав їй стільки, скільки вона просила, але доступу до рахунку в банку вона не мала.
Маріанна Сергіївна підвелася з ліжка і, мліючи від хвилювання, пішла до кабінету. Підійшла до письмового столу, ввімкнула настільну лампу, витягла одну шухляду, другу, третю… Серце її шалено калатало в грудях. Ощадної книжки не було. Вона навіть не знала, де її шукати.
На спинці стільця висів його піджак.
Відчуваючи себе шпигункою, злодійкою, вона сунула руку в кишеню, витягла портмоне, розгорнула. О! Є!
Підійшла до лампи, схилилася, розглядаючи. І не повірила своїм очам.
Кілька днів тому з рахунку зняли сорок тисяч. Не двадцять, а сорок. Удвічі більше! Майже все, що було…
Маріанна Сергіївна проплакала всю ніч.
Що робити? Він не простить, як дізнається, що вона лазила по кишенях. Отже, вона не може йому нічого сказати. І разом із тим тепер було абсолютно ясно – це не картярський борг, не програш.
Вона була у відчаї.
Розділ VIII
Візит до Помазана. "Сумнівів нема жодних!"
Домовилися так – Женя дзвонить член-кору Стародубу, а Вітасик – доктору наук Помазану. Номери телефонів дізналися по "09".
З "кореспондентшою" вирішили не розмовляти. Але трубку як на те знімала весь час саме вона. В Помазанів телефон узагалі мовчав. Тільки десь годині о сьомій, коли Вітасик уже без усякої надії востаннє набрав номер, у трубці несподівано клацнуло, і бадьорий голос промовив:
– Алло!
Вітасик так розгубився, що забув усі заздалегідь продумані слова і не міг нічого сказати.
– Алло! Я вас слухаю! – повторив голос.
– Відповів, – прошепотів розгублено Вітасик Жені, затуливши трубку рукою.
– Ну що ж ти? Давай!.. Доктор наук Помазан! Вас турбують за дорученням агента СД, – гаряче зашепотів, підказуючи, Женя.
– Доктор наук Помазан? – тремтячим голосом спитав у трубку Вітасик.
– Так-так. Я вас слухаю.
– Вас турбують за дорученням агента СД… – одним духом випалив Вітасик і замовк. На тому кінці дроту теж якусь хвилю мовчали, а потім той самий бадьорий голос швидко заговорив:
– Слухаю вас уважно. Не кладіть трубки. Говоріть.
– У нас є важлива інформація. Тільки не по телефону.
– Що ж, приходьте. Будь ласка. Я вас чекаю. Адресу знаєте? Пушкінська вулиця, 7, квартира 91, п'ятий поверх. Приходьте.