– А з ким він товаришував, коли займався спортом?
– У тому-то й справа, що мені про нього говорив кращий його друг Вася Забарило, який тепер аж тремтить, коли згадує його.
– А що ж таке?
– Бо він його зрадив. А що може бути огидніше за друга-зрадника!
– В чому полягала та зрада, ви не знаєте?
– Жора його вдарив, послав у нокаут, у ресторані, при всіх.
– За що?
– Хотів похизуватися. Перед дівчатами. Там була одна балерина, яка їм обом подобалася. Таке не прощають.
– А Вася Забарило теж займався боксом?
– Тепер майстер спорту. Вони дружили три роки. На зборах, на змаганнях завжди мешкали в одній кімнаті. Я ж кажу – Вася був його найкращим другом. Якщо найкращий друг каже, що він покидьок, – можна не сумніватися.
– А ви Васю добре знаєте?
– Ну, не так щоб дуже, але…
– Що він за один?
– Нормальний. Нормальний хлопець. Справжній спортсмен. В бою азартний, вольовий, завжди прагне до перемоги…
– Поразки переживає? – запитав капітан Горбатюк.
– Хто не переживає поразок?
– Отже, той нокаут міг залишити в його душі бажання реваншу?
– Що? Ви гадаєте… Ні-І! Вася не такий, щоб… Ні-І!
– Ну, ви ж його знаєте не так щоб дуже… Гарантувати не можете?
– Гарантувати, звичайно, але… – Ви мені про всяк випадок координати Забарила дайте, будь ласка.
– Тільки ви ж йому не кажіть, що я… А то ще подумає…
– Не хвилюйтесь.
Та Заярнюк і не хвилювався. Настрій у нього вочевидь покращав.
Коли вони прощалися, капітан довго дивився йому вслід.
Заярнюк ішов упевненою, пружною ходою, виграючи кожним м'язом свого чудового атлетичного тіла, – взірець чоловічої краси і сили.
"Адуша – горбата, – подумав Степан Іванович. – І, звичайно, мстива. А мотиви для помсти були. І в майстра спорту Забарила теж були. Чи не об'єдналися ці мотиви? Версія потребує пильної уваги".
Розділ VIII
"Рукатий" у сні і наяву
Жені Киселю наснився сон. Наче стоїть він на городі баби Секлети. Місячна, світла ніч. Мерехтять на небі зірки, чогось різноколірні, як лампочки на новорічній ялинці. Просто перед ним погребня бабиного льоху. Але чогось величезна-величезна. І двері скляні. І крізь них видно ескалатор, що рухається вниз. Женя йде прямо туди, стає на ескалатор і починає спускатися. Ескалатор безлюдний. Жодної душі. Аж от далеко внизу, на сусідньому ескалаторі, що сунеться вгору, хтось з'явився. "Рукатий!" – одразу вирішує Женя.
Зустрічний наближається, наближається, й от Женя вже бачить дивовижну постать. На голові глечик із прорізами для очей – немов лицарський шолом. І прорізи ті світяться. І нема там ніяких очей. І голови нема. Видно крізь прорізи, що глечик порожній – виблискують полив'яні стінки. А на грудях миска – наче щит. І в одній руці граблі – наче спис. А в другій – сокира. Зустрічний уже зовсім наблизився. Женя бачить, як він судорожно вчепився двома руками за поручні ескалатора. Мабуть, чи не вперше потрапив у метро. Ой! Так це ж у нього чотири руки! Рукатий!
Він уже проминув Женю. Женя здивовано обертається. І раптом бачить, що позад Рукатого сидить на східчику ескалатора баба Секлета і хихикає в кулачок. І на грудяху баби табличка, на якій написано: "Надежда Кринична". "То он воно що! Баба Секлета і є Надежда Кринична. І зовсім вона не вмирала. І все це вигадала, підстроїла, щоб розіграти. Дотепниця баба, жартівниця".
– Я ж казала! – чує Женя бабин голос. І прокидається.
Вони з Вітасиком спали на веранді. Двері розчинені. Женя бачить, що посеред двору стоять тато, дідусь і баба Секлета. Тато й дідусь розгублені, тримають у руках розкриті сумки.
– Я ж казала! Рукатий! А ви не вірили! – баба Секлета торжествуюче зблискує очима.
Вітасик уже теж прокинувся. Вони з Женею підхоплюються, вискакують надвір.
– Нічого не розумію! – кривиться тато. – Уся ковбаса зникла. І сир, і яєчка, і огірки. І цибуля…
– Тільки консерви лишилися, – похитав головою дідусь.
– І то тільки в залізних банках. А компот абрикосовий у скляній зник, – сказав тато.
– Видно, у Рукатого нема консервного ножа, – усміхнувся дідусь.
– Я в містику не вірю. Хтось у льох заліз і забрав, – тато впевненим рухом поправив на носі окуляри.
– Але не через вхід! – так само впевнено сказав дідусь. – Я спав під грушею біля льоху. А ви ж знаєте, який у мене сторожкий сон. Я й так кілька разів уночі прокидався. Один раз кицька на розкладушку скочила, двічі десь собака гавкнув, а то кури крізь сон засокоріли… Я б почув. Тим більше і замок так скреготить, і двері…
– Значить, є якийсь інший хід, – сказав тато.
– Де? – спитала баба Секлета. – Покажіть мені. Щоб і я знала.
Півгодини, а то й більше лазив тато у погребі, шукаючи іншого ходу. Виліз похмурий, зніяковілий, геть перемазаний землею. Не знайшов.
– Може, "барабашка", – сказав Вітасик. – По телевізору недавно знову показували…
– Точно! – підтвердив Женя.
– Ну, нічого. Де наше не пропадало! – махнув рукою дідусь. – Хто б не взяв – чи "барабашка", чи Рукатий, чи Надежда Кринична – хай їм смакує. Раз узяв, – значить, голодний. А голодному гріх жаліти.
– Правду кажете, – закивала баба Секлета. – Але все-таки цікаво, – почухав потилицю тато. – І я цього так не залишу. Не люблю бути дурнем. Не люблю, коли чогось не розумію.
Тато Кисіль був із характером. Як уже казано, він любив "вирішувати питання". І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.
Розділ IX
Розмова з Васею Забарилом. На виднокрузі з'являється Мадам Дисконт
У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.
– Пробачте, що турбую, – почав капітан Горбатюк. – Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук'яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.
– Зникнення? – перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.
– Так. Кілька днів тому Лук'яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.
– А… а при чому тут я? – почервонів Вася.
– Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук'яненком, я хотів би…