Посідали до столу.
Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.
Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:
– Ну, як ти там? Керуєш?
– Та керую… – Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнючі голубці в сметані.
– Не вигнали ще? – примружився дід Гогоня.
– А чого б це…
– Ну, тепер запросто виганяють. Зібрався народ, побалакали, проголосували і – під сідало коліном.
– Уже й так!
– А що? Ти ж Орлюка знаєш?
– Івана Йосиповича? Голову сільради? Аякже!
– Колишнього…
– Та ви що?!
– От-от. Я ж і кажу!
– Коли? За що?
– То цілий роман. Пригодницький…
Розділ XV
Розповідь Вітасика Дорошенка продовжується. Нічний "спектакль"
Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.
Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що вона тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:
– Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?
– Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, – одгукнулася баба Манефа.
– Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисти зуби – і спати, – наказала Елеонора Іванівна.
Я вийшов на ґанок.
Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз. Чумацький Шлях… На небі все знайоме. А от на землі… Де "куди треба" – хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка.
Вийшов на ґанок Борис Борисович.
– О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! – він обернувся в хату. – Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
"Куди треба" було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше – просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного, дивовижного дня.
Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
І хоч на денці душі муляла мене думка: "А як же там тато з мамою?" – але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму.
Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний прихід вусатого дядечка, схожого на кіноактора. Щось їм тут треба. Дуже терміново.
Але – що?…
А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.
Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня – це був ти, мій друг Женя Кисіль.
Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.
Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.
– Не спи! А слухай, що там говорять! Бо проґавиш.
Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся.
Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді…
У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, що були нещільно причинені. Я нашорошив вуха.
– Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… – голос Бориса Борисовича звучав наказово.
– Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.
– А ти, Норо, стань біля воріт. І дивись, щоб з вулиці був порядок.
– Ти б надів, може, щось із татового старого.
– Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся, і все.
– Замерзнеш же.
– Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?
Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.
– Спить.
Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.
Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.
Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник – старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.
Баба Манефа чатує зараз у саду разом із коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заснути отой таємничий голос за спиною.
Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочинити. Потім передумав. Ґанок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.
Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь…
Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з незвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки.
Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло. А що я скажу, як мене побачать?
Ну що? Скажу: іду "куди треба". Захотілося. Не буває, чи що… Якраз же за повіткою оте "куди треба" й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб'ють же мене "рідні" тато з мамою та бабусею.
Знайшов я круглу дірочку у стінці – вибитий із дошки сучок, – припав оком.
Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було. Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.
Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.
Чого це він?
І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…