Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.
А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми наворочені плеєри, дорогі машини, отой весь крам, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.
То виходить, я зараз стаю співучасником злочину. Що ж діяти?
Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою. Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить – мені не видно.
І враз із ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею. Тю! Значить, не закопує, а відкопав! І тут…
Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю і це мені сниться.
Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє – високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).
Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого – велосипедний ланцюг.
Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.
Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.
Ну, просто кадр із детективу.
Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті видряпався й кинувся до дверей.
Те, що відбувалося потім, я вже бачив із кущів порічки, сховавшись там.
Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.
– Я не винна! Я не винна! – важко дихаючи, заговорила вона. – Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота скотчем.
– Забрали! Забрали!.. – не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік. Це було неприємне видовище.
Світло падало на них із дверей ґанку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
– Негідники! Мерзотники! – скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
– Звідки вони зайшли? З вулиці? – спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
– Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
– Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили. І накрили. У-у!..
– Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
– Пропав я! Пропав! – скрушно захитав головою Борис Борисович.
І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов із саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
– Що тут у вас робиться?…
Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезирались і нічого не відповідали. – Гм… – дід Гогоня почухав потилицю. – А я сидів на ґанку, не спалося щось, дивлюсь – якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу – шасть, із якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки – клац, клац! З місця рвонули і – до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут – ви… Що – злодії, грабіжники?…
– Ага-га!.. – закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
– То треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
– Ах! Яка там міліція… – махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
– Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! – дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
Борис Борисович рвонувся вперед:
– Діду! Не треба!.. Я… я вам потім усе поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
– Казав я тобі – кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
Він помовчав трохи, тоді спитав:
– А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
– Ой! – стрепенулася Елеонора Іванівна.
Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
– Слава Богу! Спить!
Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
Я роздягнувся, знову ліг, і сон нарешті зборов мене. Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.
Розділ XVI
Знову розповідь Вітасика Дорошенка. Зникнення "батьків" і машини. Розмова по телефону. Дід Гогоня стурбований. "Я спробую!"
Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.
Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.
І раптом я все згадав – і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в корівнику. Все-все.
Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату. Нікого.
Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.
Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови й подивилися на мене своїми круглими здивованими очима.
Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.
Пробігся садом, городом.
Ніде нікого.
Тю!
Куди ж це вони всі поділися? І раптом я помітив, що машини у дворі нема. О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, "синочка", кинули напризволяще.
І тут я згадав про своїх рідних маму і тата… Ой!
Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…
Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю.
Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік – нікого. В другий – сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.
Я – до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.
Підбігаю:
– Здрастуйте!
– Здрастуйте, якщо не жартуєте, – усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота. – Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?