Мабуть, прізвище Чорного зробило його надто вразливим на все, що так чи інакше пов'язано з пам'яттю. Ще зовсім малим він здригався від самого лиш звуку незвичних імен, географічних назв, дивних термінів. Олімп уявлявся йому клубом деснянських річковиків, та водночас був у такій неймовірній далечі, од якої стискалося серце. Парнасом цілком могла бути поросла вербами й калиною левада баби
Параски над Стрижнем, хоч знову ж таки між тою левадою і Парнасом пролягали незмірні відстані. А ще ж був кале-донський вепр, родичі якого блукали в над деснянських дібровах; і лернейська гідра — родичка їхніх сичливих гадюк; і протока Баб-ель-Мандеб, мов зміліла в літні спеки Десна; і пустеля Гобі, або Шамо, як піщані кучугури в шелюгах; і вершина Чімборасо, якій, ясна річ, далеко було до чернігівських гір із дивними соборами з давнини.
Дитинство людства мовби поєднувалося з твоїм власним дитинством, у цьому була таємничість, поезія і обіцянка вічності. Всі ми носимо своє дитинство, заховане глибоко в душі. Шаленство мріянь, захвати незнаним, бажання таємниць, віра в одкровення — все це згодом гине від зіткнень із холодною тверезістю розуму. Тому коли письменники, піддаючись скороминущій моді, починають напихати свої книжки іменами грецьких і римських богів, давньогрецькими міфами, слов'янськими легендами, нісенітницями й дурницями, стає смішно й ніяково за них, бо від того боги й герої, які зберігаються в твоїй пам'яті, однаково ж не оживають, а книжки з ними вмирають, не народившись, і стають схожими на покидища, повні змертвілих уламків і порохняви віків.
Все має жити в своїх часах, а часи живуть у всьому.
Та хоч як заспокоював себе Чорний такими розважливими розмірковуваннями, досі не міг збагнути, що ж сталося з ним у Белграді майже три десятки років тому.
З Сашком С, товаришем Чорного по студії, і Владо Голубовичем вони закінчували сценарій фільму про визволення Белграда від фашистів. Власне, про саме визволення слід було б робити фільм документальний, відповідно змонтувавши ті кілометри кінохроніки, яку відзняли в свій час радянські та югославські оператори. Уважно переглянувши ті кілометри, вони відібрали все, що треба було включити в їхній майбутній фільм: і радянські танки на вулицях югославської столиці, і колони югославської народної армії (ЮНА) на чолі з генералом Пеко Дапчевичем, і світлі сльози на обличчях жінок, і мерехтливі свічечки, запалені бєлградцями першої ночі над кожним з полеглих визволителів. Та фільм їхній мав бути не про відоме і видиме, а про страшне, приховане, перед чим заламує руки сама історія.
Белград будувався в давні часи так само, як Рим або наша Одеса. Під землею добували м'який білий камінь, з того каменю викладали будинки, мости, споруджували укріплення. Місто розросталося дужче й дужче, штольні під ним розгалужувалися на сотні й тисячі рукавів, творячи ще одне місто, катакомбне, яке в Римі дало колись притулок першим християнам, в Одесі слугувало сховищем для незламних борців з фашистами, в Белграді було останнім пристанищем для вмерлих, тоді складами боєприпасів для фортеці, а в нові часи по безконечних підземних коридорах і залах пролягла міська каналізація, завдяки чому це господарство зберігалося майже в такому ідеальному стані, як у стамбульських султанських палацах, де очисні води текли по каналах, влаштованих сірійськими майстрами ще в часи Візантії.
Та мова йде не про стан міського комунального господарства югославської столиці.
Коли в жовтні сорок четвертого радянські війська Третього Українського фронту спільно з частинами ЮНА могутнім ударом вибили гітлерівців з міста і ті в одну ніч панічно втекли за Дунай, есесівські головорізи, які були в Белграді, не стали втікати, вони поклялися своєму знавіснілому фюрерові, що здадуть Дунайську фортецю хіба що тоді, коли Дунай потече назад од Чорного моря. Такі собі криваві іригатори першої половини двадцятого століття. Вже вони клялися отак повернути течії Волги і Дону, Дніпра і Вісли, тепер добралися й до Дунаю, а ріки спокійно текли собі, навіки змиваючи фашистську нечисть, не позоставляю-чи від неї й сліду.
А вона хотіла зоставити слід ворожості, ненависті й крові. В Белграді есесівці спустилися в підземелля. Таємно, непомітно, хижо. Маючи детальний план кам'яних лабіринтів, мов чумне пацюччя, позаповзали вони в понурі нори, і вже першої ж ночі, коли визволені бєлградці святкували своє повернення до життя, в найнесподіваніших місцях: на вулицях, площах, у скверах, дворах — зненацька з'явилися темні, смердючі привиди, вискакували з каналізаційних люків і вбивали всіх, хто траплявся поблизу: дітей, жінок, старих, поранених солдатів. Сіяли смерть і знов безслідно щезали, і ніхто не міг нічого збагнути, надто ж зарадити трагедії. В місті, яке ще, власне, не перестало бути фронтовим, негайно оголошено надзвичайну тривогу, командування підняло всі війська, по радіо передавано щогодинні перестороги для населення. І ось тоді до командування прийшов старий чоловік у темному зношеному одязі й сказав, що має дуже важливе повідомлення для найвищого генерала. Його провели до начальника гарнізону. Чоловік сказав: "Я звусь Гойко Мітіч. Усе моє життя — внизу, під Белградом. Це моя робота. На таку роботу мало охочих. Ніхто ніколи на неї не зазіхав. Нікого я там не бачив. А тепер там чужі. Хотіли мене вбити, та я ті місця знаю, вони ж не знають, бо зайди. Оце й усе".
Генерал потиснув Мітічу руку і спитав, чи міг би той помогти його воїнам викишкати з підземель отих зайд. "А хто б же ще зміг?" — зі спокійною гідністю поглянув на генерала старий Гойко.
Так він став провідником винищувального загону наших і югославських бійців. Його берегли навіть тоді, коли гинули майже всі. Саме завдяки цьому Гойко і вцілів тоді, попри всю свою недосвідченість у військових діях і наївну довірливість до людської породи, з якою доти не мав сутичок.
І ось тепер, через двадцять років після тих подій, після не відомих світові, свого часу замовчаних, а згодом майже забутих кривавих днів "підземного визволення" Белграда Чорний з товаришами хотів зробити про це фільм. Вони шукали вцілілих учасників тих подій, і знову, як колись до радянського командування, але тепер уже на студію "Авала-фільм" прийшов старий чоловік у чорному, зношеному одязі й сказав: "Я звусь Гойко Мітіч і трохи знаю про те, що вам треба".