Кетлін згадала, як містер Бентвуд обіцяв покатати її на човні.
— Йому захотілося трохи покататися на човні? — несміливо промовила вона.
— Покататися? Поглянь туди! На саму середину озера. Бачиш? Нічого не бачиш? Але ж там човен! А в ньому — нікого. Бачиш?
Керол підскочила до самої води і, марно намагаючись скласти рупором свої тендітні долоньки, загукала в гойдливу сутінь над озером:
— Гре-е-горі-і! Гре-е-горі-і!
її кволий голос потонув у вологій сутіні, не відлетів і не полетів од дівчини, а безсило впав їй до ніг, та то тільки здалося, бо згодом з того боку посудомлених вод щось ніби захрипіло чи загарчало, а тоді докотилося звідти хрипке виття, уривчасте, лиховісне і безнадійне.
Керол зламалася, мов тонка галузка. Вона похилилася на Кетлін і була б упала, коли б та не підхопила її під руки.
— Грегорі більше немає,— прошепотіла дівчина.— Ніхто йому не допоможе... Навіть наш Скінер... Прокляте озеро... Все тут прокляте...
— Може, ще все буде гаразд,— спробувала заспокоїти її Кетлін, хоч саму бив дрож.— Може, це просто збіг обставин... Не може ж бути, щоб містер Бентвуд...
— Його немає! — вперто твердила Керол.— І ніколи не буде! Він не зміг... З його душею... Ти не знаєш, Кетлін, і ніхто не знає... У нього була дитяча душа... Найменша неправда його буквально вбивала, він не міг, він...
— Але невже це єдиний спосіб довести свою правоту, зруйнувати нагромадження брехні й наклепів? Такий жахливий спосіб?
— А що йому лишалося? І що лишається чесній людині в країні, де кожен може говорити про тебе що захоче, де закони існують лише для того, щоб політики спекулювали ними в своїх безкінечних брехливих промовах. Грегорі був наївний, і непрактичний, і вразливий до болю. Без мене він пропав би вже давно. Це я заборонила йому консультувати фірми з питань, які стосуються американського континенту, інакше його вже давно б у чомусь звинуватили. Я наполягла, щоб він тримав свої вклади в канадських банках. Я навіть годувала його тільки канадськими продуктами і не тому, що це дешевше, а тому, що я тут нікому й нічому не вірю. А він став жертвою власної довірливості й непередбачливості. Знав тільки повторювати якісь безглузді слова з єгипетської "Книги мертвих": "Я загасив вогонь. Я сокрушив кристал. Я сотворив озеро". Ось і сокрушив. Кристал і себе. Який жах, і яке безглуздя!
— Що ж тепер робити? — забідкалася Кетлін, непомітно відводячи Керол од сарая, що нагадував про трагедію.— Треба покликати на поміч! Дзвонити в поліцію!
— Дзвонити? Кликати? — Керол засміялася гірко і зневажливо.— Ніхто не приїде! А коли й приїдуть, то до озера не поткнуть і носа. Хіба що ті — з Вашінгтона. Во#ни б ладні висмоктати озеро до краплини і вишкребти все на його дні. Але їх я не пущу! І нікого не пущу сюди! Зрештою, це наше озеро, озеро Бентвудів. Я замовлю'' огорожу з сталевої сітки і обладнаю електронну сторожу. Я добуду найдосконалішу електронну сторожу хоч і в самій Японії! Я всім їм покажу! Я...
Аж тепер вона не витримала і гірко розридалася в обіймах Кетлін.
— Ох, Керол, Керол,— простогнала над нею Кетлін,— хіба ж є електронна сторожа від ненависті? І чи є від неї хоч якийсь порятунок?
* * *
Бент-лейк з його зловісною водою і з туманами, що нагадують отруйні ртутні випари, неможливий мінерал бен-телій — правда це чи вигадка? Все це надто фантастичне, щоб повірити, хоч у давніх англійських дитячих віршиках і розповідається про те, що десь на землі є щось подібне. У перекладі Корнія Чуковського ці віршики мають такий вигляд:
Жил на свете человек,
Жили летом и зимой
Скрюченные ножки.
Скрюченные мышки.
И гулял он целый век
По скрюченной дорожке.
А за скрюченной рекой
В скрюченном домишке
И стояли у ворот
Скрюченные елки,
Там гуляли без забот
Скрюченные волки...
Та коли б справа обмежувалася тільки вигадками, як легко і просто було б жити на світі!
На жаль, не вигадка, що в американських школах уже десяток років дітей з методичною впертістю привчають до думки про смерть. Мовляв, завдяки демістифікації смерті, людина краще зможе оцінити дар, яким є життя. Про це пише Леслі Г. Фабер в американському журналі "Соттеп-tary" (vol. 63, 1977, № 5).
Не вигадка й те, як за океаном для виготовлення нових і нових знарядь масового знищення людей готові використати навіть речі, що лежать за межами здорового глузду і суперечать усім відомим законам природи.
Від найстрахітливіших бомб до лазерів і променів смерті, а тепер ще куди?
Хіба що за межу, де весь світ стане покорченим, як Бент-лейк?
ТРИ ДОЛІ
Гоголь
Гоголь входить у наше життя, щойно ми навчаємось читати. "Майська ніч" і "Страшна помста" супроводжують нас з самого дитинства так само, як "Катерина" Шевченка і геніальний його переспів безсмертного "Слова о полку Ігоревім" — "Плач Ярославни". Триєдинство генія нашого народу.
Дивна річ: всі повісті з "Вечорів на хуторі біля Диканьки" і з "Миргорода" Гоголь писав як історичні, далекий від думки про сучасність (літературознавці навіть точно визначили часові виміри для кожної з них, починаючи від віку XV і аж до XIX), а ми сприймаємо їх поза часовими вимірами, вони вічно сущі і вічно сучасні — зайве свідчення того, що живе тіло літератури не може піддаватися вівісекції тематичних розтинів на сучасне й минуле, на таке і ще таке, бо єдиним принципом тут має завжди панувати талановитість і потрібність для життя народного.
Ми створені так, що не зауважуємо народження тієї чи іншої людини. Народжуються всі однаково. Неоднакові тільки для матерів. Але те — вже глибоко особисте і для світу недоступне.
Зате смерть кожної людини сприймається великою трагедією, а смерть людини великої — справжня катастрофа для людства.
Народження Гоголя не зауважив ніхто, хоч мати Марія народила його, маючи неповних і 7 років. Навіть у тих непомітних дворянських садибах, закинутих в простори української землі, затертих історією і безжальністю забуття, кожен пробував бунтувати як міг (Гоголь геніально покаже це згодом в образі Ноздрьова і Хлестакова). Батько письменника Василь Панасович, окрім того, що "сочиняв" п'єски для придворного театру свого вельможного покровителя Трощинського, вигадав ще собі містичну любов, небачену й нечуту. Мовляв, приснилася йому його наречена, щойно народжена, яку він має знайти, щоб пошлюбити! І він справді знаходить у Яреськах, у свого геть збіднілого далекого родича Косяровського щойно народжену дівчинку, названу Марійкою, закохується в неї ще в пелюшках, уперто домагається одруження, п'ятнадцятирічною "умикає", вінчається — і ось народжується син Микола, первісток, початок нового роду, надія і майбуття!