Трохи згодом якось раз заїхав в Деркачівку Яків Кирикович по дорозі в час об'їзду по селах. Мелася була невимовно рада. Вона причепурилась, поначіплювала на себе золоті обновки, аж сяла од золота, неначе давній еллінський чудодійний Ідол. Михайло Кирикович показував братові свого стрибуна, чванився ним, водив коника по дворі, неначе грався якоюсь гарною цяцькою. Яків Кирикович милувався тим коником, але не дуже-то звертав ва його ввагу, бо не кохався в конях. Сливе цілий вечір за чаєм він сидів поруч з Лідою, неначе не міг надивиться на неї й набалакатись.
— Коли ж ви, Лідіє Андріянівно, од'їжджаєте од нас? — спитав Яків Кирикович.
— Як тільки Матушевські обіжнуться, то після обжинок вони зараз і поїдуть; поїду й я з ними. Старша Матушевська сама заряджує хазяйством, бо не дуже-то йме віри своєму злодійкуватому економові. Зберуть ужинок з полів, складуть в клуні та в току, та тоді й рушимо гуртом.
Молодому хлопцеві стало жаль, що вона од'їжджає на довгий час, що він довго не бачитиме її. Він зітхнув і похилив голову.
І якось невесело прощався він з Лідою. З якимсь невиразним смутком він вертався додому вже в пізню добу. Йому було шкода, що од'їжджає в далекий край людина, наче вже не чужа йому, а ніби рідна й дуже дорога, рідніша за рідного брата.
— Якове Кирнковичу! — сказала Ліда на прощанні. — Ви таки заверніть до Матушевських в Мотижинку. Вони обидві вже чули за вас і будуть дуже раді побачиться й познайомитись з вами. Не жалкуватимете.
— Добре! заїду в час моїх об'їздів по селах хоч на часину, коли ви говорите з таким поважанням до їх, — сказав Яків Кирикович на прощанні.
І він справдив свою обіцянку: заїхав, по дорозі додому, в ту Мотижинку, невеличке сельце, що було недалечко збоку од великого шляху.
Дім Матушевських був старий і стародавній, увійшов в землю й трохи перехнябивсь, але був знадвору чисто оббілований, чепурненький, з мальованими віконницями й з великим та гарним квітником. Навкруги його ріс старий здоровецький овощний садок, котрий панни запродували одному київському міщанинові. До гостя в світлицю зараз увійшла старша Матушевська, літня панна, висока й поставна, з підтятими кісми, що спадали густими кучерями на плечі. За нею слідком вибігла її менша сестра, нижча од неї, жвава й весела, ще молода панна. Обидві сестри чули про його й догадались, який то гість несподівано завернув до їх оселі.
— Ми чули за вас од Ліди й таки, сказать по правді, сподівались бачить вас у себе в господі, — сказала Маруся Матушевська, старша панна, привітно привітавшись, і попросила доктора сідати.
— Ви живете тільки самі вдвох? — спитав Уласевич.
— Ні! З нами живе наша старенька мати, — промовила сестра Галя.
— Але ж і гарна ваша глушина! Ваш дім неначе заріс садком і вріс в садок та в квітки. Ви тут неначе в раї, — сказав Яків Кирикович.
— Нам нема часу й нудьгувать, бо ми самі хазяйнуємо в цьому раї, — промовила Маруся. — Ми таки зроду вдались хазяйновиті, то й доглядаємо самі всього і всім мусимо пиклюваться. Хазяйствечко в нас мале. Засіб наш невеликий, грошей в нас обмаль. Але, як кажуть в приказці, "хто дбає, той має".
— Я чув, ви вчились на жіноцьких курсах? — спитав Яків Кирикович.
— Була два роки, — сказала Маруся, — але я вчилась не задля того, щоб вийти на лікарку, а більше для своєї просвіти й свого розвитку. Я, бачте, дуже люблю природничі науки. Часом і лічу людей по селі, скільки тямлю це діло. А більш того, що докладаю праці, щоб розводить в себе в садку усякі лікарські зілля та зела, помічні в хворобах, і навіть на цьому трохи заробляю, ще й між селянами розводжу культуру усякого зілля. Тут, у нашім краї з давніх-давен ще скарб позаводив усякі лікарські помічні зілля.
— То в вас, бачу, роботи немало! — сказав доктор.
— О, ми не сидимо, згорнувши руки! Нема часу посиденьки справлять, — обізвалась Галя.
— Оце восени або й після жнив маємо на думці чкурнуть аж в Фінляндію на науку, — сказала Маруся, крутячи папіроску. — Заберемо й Ліду з собою, щоб не сиділа дурно на селі та не нудила світом дурнісінько.
— Ліда має хіть вчитись, то ми через те її підмовляємо їхать з нами, — прикинула Галя.
— От і добре! Матиме собі діло й зайняток, — сказав доктор.
Маруся подала Уласевичеві папіроску й сама закурила, розмовляючи якось по-паничівській, усе на низьких нотах.
— Ми взимку навідуємось і до Києва. І доки в Києві були жіноцькі вищі курси, ми вряди-годи було ходимо на лекції, щоб не запускать своєї просвітності, щоб, бачте, наші голови не позаростали бур'яном та цвіллю, — сказала Маруся й зареготалась дзвінким гучним альтовим реготом.
Посидівши та побалакавши з годину, доктор розпрощався з паннами. Проводячи гостя, панни завели його в садок та в квітник і показали довгелецькі грядки, де росли усякові лікарські помічні зілля: шельвія, аглицька м'ята, ромашки й інші. Панни, очевидячки, милувались цими грядками, чистенько виполотими й политими.
— Це, бачте, в нас в Полтавщині в Лубнах є ботанічний садок, належачий до скарбу. Звідтіль пішли скрізь по дідичах усякі помічні в хворобах лікарські зілля. От і ми завели ці зілля на свою обихідку та й на продаж, — маємо з цього чималу користь, — сказала Маруся.
— Завертайте ж до нас, сусіде, хоч вряди-годи! Посидимо та хоч перекинемось живим слівцем! — просила Маруся молодого панича на прощанні.
— Добре! Заїду колись, чи випадком, чи й зумисне! — сказав Уласевич, сідаючи хапком і вгнізджуючись в кублі, в напханій в задку соломі на поштовій чортопхайці.
Минули жнива… Хліб уродив навдивовижу. Ужинок був надзвичайний. Старий Гукович спромігся вистачить для Ліди грошей на дорогу й на науку. Обидві Матушевські дали Ліді звістку, щоб вона лаштувалась в дорогу, й сповістили їй про день виїзду. Вони обіцяли заїхать за нею по дорозі, їдучи на вокзал. Мелася дала знать листом Яковові Кириковичу, щоб він прибув до їх попрощаться з сусідами. Вона й сама була трохи закохана в свого гарного дівера.
Яків Кирикович прибув до Гуковичів надвечір в призначений день. Він застав Матушевських. Вже пили чай на веранді, що виходила в садок. Старі привітали гостя радісно. Маруся Матушевська схопилась з стільця й випросталась на ввесь свій високий зріст. В очах блиснула радість. Вона подала докторові свою чималу руку й по-паничівському труснула її, привітно осміхаючись. Блиснули чудові міцні зубки, і над верхньою губою замиготіла чорна смужка ледве примітних вусиків.