– Ні! – раптом запротестував Гемуль. – Ні, ні і ще раз ні! Не хочу! Я хочу на пенсію! Хочу робити, що душі заманеться, жити в повній самотності й тиші!
– Але ж любий… – неймовірно здивувався його племінник. – Невже ти справді?..
– Так, – урвав Гемуль. – Я відповідаю за кожне слово…
– Чому ж ти раніше мовчав? – скрикнули в один голос ошелешені родичі. – Ми гадали, тобі таке життя до вподоби…
– Я не наважувався, – визнав Гемуль.
Гемулі знову зайшлися реготом: те, що Гемуль усе своє життя займався тим, до чого не лежало його серце, лише тому, що не наважувався признатись у цьому, видалося їм надзвичайно комічним.
– То чим би ти тепер хотів зайнятись? – поцікавилася тітка по материнській лінії, прагнучи підбадьорити племінника.
– Змайструвати ляльковий дім, – прошепотів Гемуль. – Найгарніший у світі багатоповерховий ляльковий дім з численними кімнатками, затишними, порожніми і тихими.
Гемулі аж покотом покотилися від сміху. Вони штовхали одне одного під боки, вигукуючи:
– Чи ви чули? Ляльковий дім! Він сказав: Ляльковий дім! – і аж ридали від реготу. – Любчику, роби, що твоя душа забажає! Ми подаруємо тобі старий бабусин парк, віднині там пануватиме цілковита тиша. Ніхто тебе не потурбує, і ти зможеш досхочу бавитися. Щасти тобі!
– Дякую, – мовив Гемуль, хоча серце його стислося. – Я знав, що ви завжди бажали мені добра…
Мрія про ляльковий дім з гарними тихими кімнатками розвіялася, мов дим. Гемулі своїм сміхом зруйнували її. Та, щиро кажучи, це не була їхня провина. ¦ Вони би щиро засмутилися, довідавшись, що чимось скривдили Гемуля. Завчасу розповідати про свої найпотаємніші мрії страшенно небезпечно.
Прихопивши з собою ключа, Гемуль попрямував до старого бабусиного парку.
Парк стояв замкнений і порожній відтоді, як бабуся ненароком спалила феєрверком будинок і всій родині довелося перебратися на нове місце. Ті події трапилися дуже давно, тож Гемулеві ледь вдалося відшукати туди дорогу.
Дерева у лісі розрослися, дороги замулило водою. Доки Гемуль йшов, дощ ущух так само раптово, як почався вісім тижнів тому. Однак Гемуль цього не зауважив: усі його думки поглинула скорбота за втраченою мрією. Йому вже перехотілося майструвати ляльковий дім.
Нарешті поміж деревами завиднівся кам'яний мур. Стіна обвалилася, та все ж була достатньо високою. Залізна хвіртка вкрилася іржею, замок важко піддавався. Гемуль увійшов до парку, замкнувши за собою хвіртку. І враз забув про вимріяний ляльковий дім. Уперше в своєму житті він відчинив і замкнув за собою власні двері. Тут він удома. Йому вже не доведеться жити у приймах.
Потроху дощові хмари розвіялися, визирнуло сонце. Мокрі дерева парку парували й виблискували навколо нього. Навколо безтурботно буяла зелень. Тут давно вже ніхто не наводив ладу й не підстригав гілок. Віття гнулося додолу, кущі відчайдушно дряпалися на дерева, парк вздовж і впоперек мережили дзюркотливі струмки, русла для яких свого часу повикопувала бабуся; вони більше не служили для зрошування парку, а лише самим собі. Ще збереглося чимало маленьких місточків, хоча самі стежки давно позникали.
Гемуль вмить поринув у зелену привітну тишу, потонув у ній, загорнувся у неї і враз відчув себе молодшим, ніж будь-коли раніше.
"Як приємно нарешті постарітися й вийти на пенсію, – думав він. – Як я люблю своїх родичів! Тепер можна надовго забути про них!"
Гемуль брів високою іскристою травою, обнімав дерева і врешті, пригрітий сонечком, заснув на галявинці посеред парку, там, де колись стояв бабусин будинок.
Тепер часи грандіозних свят з феєрверками скінчилися. Галявина заросла молодими деревцями, а на тому місці, де була бабусина спальня, буяв розкішний кущ шипшини, усіяний червоними ягідками.
Прийшла ніч з шатром, зітканим з міріадів яскравих зірок. Гемуль закохався у свій парк, великий, таємничий. У ньому можна було й заблукати, але це не біда, бо ж він у себе вдома.
Гемуль брів далі й далі.
Він натрапив на старий бабусин сад, землю під деревами вкрили опалі яблука та груші. "Як шкода! – майнула йому в голові думка. – Я й половини не подужаю з'їсти. Слід би…" – І одразу ж забув, про що хотів подумати, заворожений самотністю й тишею.
Йому належало місячне сяйво, що пробивалося між стовбурами, він закохувався у найгарніші дерева, плів вінки з листя й одягав собі на шию… Тієї першої ночі він не зміг заснути.
А вранці задзеленькав старий дзвоник, який усе ще висів біля хвіртки. Гемуль занепокоївся. Хтось там, за хвірткою, хоче увійти, чогось хоче від нього. Він обережно заповз під кущі під кам'яним муром, принишк. Дзвоник теленькнув знову. Гемуль витягнув шию і побачив зовсім крихітного мудрика, який терпляче чекав під хвірткою.
– Забирайся геть! – злякано закричав Гемуль. – Це приватна територія. Я тут живу!
– Я знаю, – відповів маленький мудрик. – Мене послали гемулі з обідом для тебе…
– Он як! Це мило з їхнього боку! – уже примирливіше заговорив Гемуль. Він відімкнув замок, взяв кошика через ледь прочинену хвіртку і знову замкнувся зсередини. Мудрик стояв, не зводячи з нього погляду. На якусь мить запала тиша.
– То як там справи? – нетерпляче запитав Гемуль. Він переступав з ноги на ногу, прагнучи чимскоріше повернутись до свого парку.
– Погано, – щиросердо відповів Мудрик. – Нам, усім маленьким, дуже зле. Луна-парку більше немає. Ми лише плачемо.
– О, – тільки й мовив Гемуль, потупивши погляд.
Він не хотів, щоб його змушували думати про сумне, однак він так звик вислуховувати інших, що не міг просто забратися геть.
– Ви, напевно, теж сумуєте, – співчутливо мовив Мудрик. – Ви ж завжди перевіряли квитки. Але коли дітки були цілком маленькі, брудні та обдерті, ви клацали діркачем у повітрі. А інколи дозволяли двічі або й тричі проходити за одним квитком.
– Лише тому, що не добачаю, – знічено пояснив Гемуль. – Тобі вже, мабуть, час додому?
Мудрик кивнув, але не рушив з місця. Він підійшов до самої хвіртки, пропхавши мордочку крізь металеві прути.
– Дядечку, – зашепотів він. – У нас є таємниця…
Гемуль нажахано відмахнувся, бо не любив чужих таємниць, та Мудрик уже збуджено торохтів:
– Ми майже все врятували. Воно стоїть у коморі Чепурулі. Ви собі навіть не уявляєте, як важко ми працювали: рятували й рятували, уночі потайки виходили з дому, виловлювали з води, стягали з дерев, сушили й лагодили, щоб усе було незгірш, як колись.