Відтоді Джейн Бакстон, справді, щодня коло третьої години йшла до Гаррі Кіллера і лишалася в нього до восьмої. Щовечора вона розповідала своїм товаришам, як минули ці години, а минали вони в мирі і дуже одноманітно. Прийшовши, вона заставала деспота в товаристві радників, яким він віддавав накази, що свідчили, треба визнати, про блискучий розум, його вказівки стот сувалися до управління містом та сільськогосподарських робіт, але час від часу пошепки на вухо одному з радників віддавалися і якісь таємничі накази, про характер яких Джейн Бакстон нічого не могла сказати.
Нарада тривала завжди до четвертої, потім усі виходили, а Джейн Бакстон лишалася з Гаррі Кіллером. Та рівно о пів на п’яту він зоставляв її одну, а сам зникав за невеличкими, дверима, з ключем від яких ніколи не розставався. Куди він дівався — вона не уявляла. Перші дні вона чекала повернення Гаррі Кіллера, і за кілька хвилин після його зникнення до її слуху починали долинати неясні звуки, схожі на віддалений стогін людини під тортурами. Це тривало хвилин п’ятнадцять, потім стогін ущухав, і незабаром Гаррі Кіллер повертався через ті самі двері в чудовому настрої. Джейн набивала йому трубку, наповняла склянку, і він напивався до цілковитого сп’яніння.
Через три дні вона не в силі була терпіти болісний стогін і вже не чекала повернення Гаррі Кіллера в цій кімнаті. Вона стала прогулюватися в цей час по палацу, і служники, радники та Веселі хлопці, які чергували, почали звикати до неї і навіть виявляти певну пошану.
Щовечора наставала мить, коли сп’яніння віддавало Гаррі Кіллера в її владу. Молодій дівчині легко було б тоді вбити п’яного тирана кинджалом, який дістався їй у спадок від нещасного брата. Та вона і не збиралась, їй була огидна сама думка про те, щоб напасти на беззахисну людину, навіть таку мерзенну як Кіллер; до того ж, яка користь була б із цього вбивства? Після смерті Гаррі Кіллера однаково зосталася б ця банда розбійників, так званих радників, Чорна варта із звіроподібними пиками і весь цей підозрілий набрід, з якого складалося населення Блекленда. Становище в’язнів не тільки не поліпшилося б, а, навпаки, стало б ще гіршим після смерті, можливо, єдиної в цьому місті людини, яка в свої світлі години виявляла справжній розум і здатна була розуміти доцільність порівняно м’якого поводження з в’язнями. Джейн Бакстон порадилася з товаришами, і вони цілком погодилися з нею. Ні, Гаррі Кіллера ні в якому разі не слід було вбивати.
Виникав інший проект: оскільки Джейн користується довір’ям деспота, то чи не можна скористатися з цього і захопити його в полон? Тоді заложники, в свою чергу, мали б заложника, і могли б повести переговори на рівних умовах.
На лихо, цей проект наштовхнувся на великі труднощі. Як заволодіти Гаррі Кіллером, коли в палаці стільки слуг, а при вході до галереї стоїть варта? Та якби ці перепони і вдалось подолати, чи не могло б статися, що населення Блекленда, зрадівши звільненню з-під влади деспота, і не подумає вести переговори про його визволення? Нарешті, якби й цього не сталося, і мирна угода була б досягнута, — як забезпечити додержання її?
Потай від усіх, Джейн Бакстон плекала ще один проект. Щоденна відсутність Гаррі Кіллера будила її цікавість, а зв’язаний з нею віддалений стогін викликав співчуття. І коли вечорами зовсім сп’янілий деспот лишався в її владі, у неї не раз виникало бажання витягти в нього ключ і дізнатися, що там, за цими дверима. Та вона все не зважувалася, боячись, що такий вчинок міг би привести до серйозних наслідків.
Так минуло п’ять днів. 8 квітня, коло дев’ятої години вечора, усі в’язні, в тому числі й Малік, зійшлися на площадці бастіону, розпитуючи Джейн Бакстон про подробиці відвідин Гаррі Кіллера, що пройшли і цього разу, як звичайно. Унизу Чумукі закінчував виконання своїх щоденних обов’язків.
Важкі хмари провіщали невдовзі дощ. Ніч була дуже темна, дарма що місяць ще не вступив у четверту чверть. На площадку бастіону не досягало світло з протилежного берега Червоної річки, там панував морок.
Раптом щось, різко стукнувши, упало на плити підлоги. Здивовані в’язні замовкли. Що це був за предмет, якого вони навіть не бачили в пітьмі, і звідки він узявся? Амедей Флоранс опам’ятався перший. Він миттю розшукав таємничу річ. Це був чималий камінець з прив’язаною до нього мотузкою, другий кінець якої через поручні, очевидно, спускався до Червоної річки.
Що б це могло бути? Чи не пастка? Або ж в’язні мали в Блекленді невідомого друга, який подавав їм звістку? Щоб дізнатися, досить витягти мотузку — на другому кінці, очевидно, має бути записка. Проте Амедею Флорансу, який спробував це зробити, довелось покликати на допомогу доктора Шатоннея. Дуже тонка мотузка вислизала в нього з пальців, обвисаючи під великою вагою. Отже, там була не записка. Нарешті вони тримали в руках другий кінець, до якого була прив’язана товста вірьовка. Почали витягати й цю. Метрів тридцять — тридцять п’ять вибрали легко, потім відчули опір — не такий виразний, як перед тим, а гнучкий, ніби людина смикала за нижній кінець вірьовки. Що робити?
— Давайте прив’яжемо вірьовку, — запропонував Амедей Флоранс, — тоді побачимо, чи цього хоче той, хто її нам послав.
Так і зробили. Вірьовка одразу натяглася. Хтось піднімався по ній, і в’язні, нахилившись над поручнями, намагалися розгледіти його. Скоро вони вже могли бачити людську постать, яка швидко посувалася вгору по стіні. За мить невідомий досяг поручнів, переліз через них і стрибнув на площадку серед остовпілих в’язнів.
— Тонгане!.. — вигукнули вони приглушеними голосами.
V. НОВА ТЮРМА
Тонгане не тільки був живий, але, як він пізніше розповів, лишився навіть неушкоджений під час несподіваного наскоку під Кубо. Проміння прожекторів його не зачепило, і він, не помічений нападниками, сховався під деревами.
При цьому Тонгане і на думці не мав покинути своїх хазяїв, тим більше, що Малік була з ними. Навпаки, він хотів їм допомогти, і цілком слушно вирішив, що для цього краще йому лишитись на волі. Далекий від думки про втечу, він невідступно йшов услід за бандитами, потім перетерпів незліченні злигодні, крок за кроком посуваючись через пустиню за тією партією, де була Малік, живучи лиш крихтами, які підбирав на місцях їхніх зупинок. Пішки він встигав іти за кінним загоном і щодня робив по п’ятдесят кілометрів.