— Збройна революція, Жаку, я повторюю, є самогубство. Зривання скелі капіталізму динамітом є небезпечне для самих нас і для всього людства. Це повинно бути ясним тепер навіть політичним дітям. Але чому не можна ту скелю знищити іншим способом? Чому не можна її підкопати з усіх боків і звалити в прірву минулого? Колектократія є отой підкоп. Ніякий найбільший ворог соціялізму не смітиме сказати, що кооперація є річ шкідлива для нації, неморальна, незаконна. Це не насильство, не барикади, не кров. О, Жаку, коли є гаряче бажання свободи і непохитна воля до реалізації того бажання, то можна цвяхом проколупати стіни тюрми і вийти на волю. А колупали б не цвяхом, а таким могутнім кайлом, як синдикати, як велетенська армія працюючих. В усякому конфлікті колектократії з капіталом вона була б на нашому боці. Чого ж нам боятись? Розуміється, коли б зробити референдум серед робітництва, поставити питання, чи ви хочете збройною силою відняти в капіталістів їхні підприємства, то невідомо, чи висловилась би більшість за такий спосіб розв'язання питання. Але коли поставити питання: чи хочете ви, щоб національне господарство Франції перейшло на кооперативний спосіб господарювання, то не може бути сумніву, що величезна більшість голосів була б за такий спосіб.
— А що б сказала Америка, інтернаціональний капіталізм на такий спосіб, — посміхнувся Жак, а Жан клацнув пальцями.
— А, отут розвиток цієї концепції в інтернаціональному масштабі. Світ стоїть перед катастрофою. Всі це знають, всі бояться її і всі всією душею хотіли б її уникнути. Але як? Як не дати вибухнути війні між Америкою і СССР — між приватним і державним капіталізмом? Всі теперішні заходи не дали певности людству. Напруження, страх і готування до війни тягнуться далі.
Отут, Жаку, мала б зіграти свою ролю колек-тократія. Вона могла б стати тим мостом, на якому обидва противники могли б зійтись і подати один одному руки для створення миру, не "довгого і справедливого", а просто миру, вічного миру на землі. При тій умові, коли вони обидва щиро хочуть миру, а не свого панування над світом. Коли Москва дійсно хоче створення соціялізму на Землі, у що ви, комуністи, безумовно, глибоко вірите, то ви повинні запропонувати їй, щоб вона поставила умовою заключения миру, а з ним, розуміється, роззброєння, встановлення світової федерації, прийняття Об'єднаними Націями зобов'язання переводити по всіх країнах Землі господарство на колектократію. Звичайно, не раптово, а повільно, поступово, не динамітно, але неухильно й імперативно скрізь. Розуміється, закони і способи реалізації такої постанови Об'єднані Нації виробили б краще, ніж ми тут з тобою.
Жак не міг більше витримати.
— І ти думаєш, що Волл-Стріт прийняв би цю умову?!
— Коли він не хоче війни, знищення людства без виїмку самого себе, і коли він в Америці має не абсолютну владу, то він мусив би згодитись. До цього його примусили б народні маси Сполучених Штатів. А вони там усе ж таки мають деяку силу, а надто тоді, коли виникає питання їхнього життя і смерти. Та коли б представник СССР раптом виступив на Об'єднаних Націях з такою пропозицією, то ти думаєш, вона не здійняла б цілу бурю захвату в Америці й по всій планеті? І американський пролетаріят не взяв би за горло Волл-Стріт і не примусив би його згодитись? Але Кремль мусив би дати серйозні, реальні докази того, що він щиро, без задніх намірів, зробив цю пропозицію. І мусив би прийняти всі постанови Об'єднаних Націй щодо своєї власної пропозиції й виконувати їх, хоч би це і коштувало йому своєї диктатури. Тут питання для обох противників і для всього світу стало б так: або колек-тократія і мир, або диктатура чи то Волл-Стріту, чи Кремля, і війна. І тут уже не могло б бути сумніву, шо ввесь світ, усі маси народів, навіть комуністичні, стали б на бік того противника, який таку умову миру прийняв би, і проти того, який її одкинув би. І хто його зна, чи зміг би, наприклад, Кремль при всій своїй колосальній техніці диктатури й терору стримати маси від вибухів обурення, а надто в країнах сателітів. Ні,
Жаку, обидва суперники мусили б задуматись, перше ніж одмовлятись. А Москва...
Жак обхопив голову руками й закачав нею.
— Ох, Жаку, яку величезну ролю могла б заграти Москва в цій революції! Яким могутнім сторожем і охоронцем колектократії вона могла б бути! Народи, Жаку, стомились од цієї вічної гризні, кривавости, ненависти, вони теж усією душею прагнуть отого миру в собі, погодження з собою, що й окремі індивіди. Це ж закон життя. І треба нам, Жаку, нам, тим, які мають змогу думати, аналізувати ці великі вселюдські проблеми, треба довести наші висновки до відома тих, хто не має такої змоги, себто широких мас, занятих роботою. Це наш обов'язок. Ми повинні кричати про страшну небезпеку, що нависла над людством, ми повинні кричати про неї всім, хто ховає голову в пісок і заспокоює себе ілюзіями. Ми повинні пропонувати їм наш спосіб уникнення катастрофи. Треба пропаганди, широкої, безупинної, інтенсивної пропаганди. Я вірю, що коли б наші партії відмовились прийняти колек-тократію як засіб творення миру й соціялізму на землі, то ми хутко, без них, організували б могутню партію, яка була б дужча за всі інші, складені разом. Ти не кажи мені тепер нічого. Ти обміркуй мою пропозицію і повідом мене про своє вирішення. Коли воно буде позитивне, ми знову зійдемось і намітимо детальніше нашу програму, тактику і конкретні початкові засади. Коли ж негативне... ну, що ж, ми знову розійдемось... кажу це з болем, Жаку, — розійдемось і я буду провадити цю акцію сам.
Жак мовчав і знову качав ґульку двома пальцями. Потім тихо сказав:
— Я не сам маю рішати. У мене є товариш усього мого життя, з яким я прожив тридцять два роки.
— Я так і думав, що ти з Матільдою будеш обговорювати мою пропозицію. Що ж, коли вона прийме її і ти не будеш проти, то нас буде вже троє. От уже і початок. Наскільки я пам'ятаю Матільду, вона на перше місце раз у раз ставила справедливість. Я пам'ятаю, як ми часом сперечалися щодо самої теми справедливости. Вона й тепер така?
Жак, не відповівши, підвів голову й усе з тою самою задумою подивився вбік по залі, нічого не бачачи. Потім обернув лице до Жана і так само тихо, задумливо сказав: