— Та розуміється, я хочу вас бачити! Де ви були? Чому на вечерю не прийшли? Ідіть, ідіть швидше!
І прийняла вона Петра з тією самою радістю, з радісним і трохи нетерплячим блиском у вогких очах. Але коли пильно глянула на Петра, то радість одразу приглушилася тривогою.
— Що з вами, Віше? Що сталося, ради Бога?!
Петро, сидячи проти Мабель і не дивлячись на неї, почав розповідати. Мабель, суворо стягнувши брови до переднісся і ставши іншою, жадібно, всім єством слухала. Коли він закінчив, вона тихо спитала:
— Що ж тепер, Петре? Петро злегка знизав плечима.
— Що ж? Ховатися. Виїхати з Франції, переїхати до якоїсь іншої країни й почати нове життя.
Мабель з тим самим суворим непорушним виразом постановила:
— Завтра вранці ми разом вилетимо до Нью-Йорка. Я зараз дам розпорядження, щоб...
Петро помалу з усміхом покрутив головою:
— Ні, місіс Стовер, я не...
— О, Петре, хоч у такий мент залишіть ви цей тон, цю нещасну "місіс". Я— Мабель, Петре. (Вона сама вже не казала "Віш".)
— Добре, Мабель. Я дякую вам за вашу... дружню ласку, але я не можу з вами летіти до Нью-Йорка.
— Чому?
— Тому, що це значило б... те, чого немає.
— Себто?
Петро із зусиллям, з неохотою видушив із себе:
— Для чого, правда, говорити про те саме? Мабель рвучко вирівнялась.
— Ні, будемо говорити! Говорімо одверто, ясно. Так от слухайте. Я вас люблю. Чуєте? Люблю так, як нікого досі не любила. Нікого. Ви любите мене, чи ні?
Петро подивився собі під ноги і тихо сказав:
— Люблю.
Мабель не розправила брів і з тією самою суворою діловитістю сказала:
— Отже, чому ми не можемо нормально і консеквентно продовжувати нашу любов? Чому не можемо побратись?
Петро помалу підвів голову, якийсь мент подивився своїми твердими "автомобільними ліхтарями" просто в очі Мабель і сумно посміхнувся.
— У нас, Мабель, на Україні є одна народна пісня, в якій співається: "Легше тому каменеві проти води плисти, ніж убогому багатую любить без користи". Це мудрість віків, Мабель.
— Я її не визнаю! Можна! Ви можете. І потім... Петро з тим самим сумним усміхом покрутив головою.
— Ні, Мабель, і я не можу. І ніхто не зможе. Чекайте. Ну, говорімо ж, справді, одверто і тверезо. Як ми можемо жити разом? Ми зовсім чужі собі люди. Коли б я піддався оцьому... скаженому, проклятому, біологічному потягу до вас, який примушує мене дні й ночі носити вас у собі як якусь тяжку й солодку хворобу, коли б згодився на вашу пропозицію й полетів з вами до Нью-Йорка, то через місяць я загриз би й себе, і вас. А через два місяці ми розійшлись би ворогами. Для чого ж це! Розійдімося краще друзями.
Але Мабель розходитись ні ворогами, ні друзями не хотіла.
— Неправда! Ми не розійдемось. Через що? Через те, що я багата? Так усе моє багатство буде й вашим. Крім того, ви будете прийманим сином мого дядя. Що ви були комуністом? Це його не злякає. А, може, навпаки, він буде ще більше вам вірити і любити вас. Ви будете своїм, нашим, а не чужим!
Петро, не зганяючи свого усміху, дивився на неї так, неначе надовго хотів всмоктати очима в себе і ці сіро-зелені очі, й такий милий, навіть у суворості й діловитості, розріз уст, і всю істоту її, таку неповторну. Коли вона зупинилась, чекаючи його відповіді, він знову покрутив головою:
— Ні, Мабель, я не буду вашим. Такий уже я є, нічого не зробиш. Бо подумайте ж, Мабель: усе моє свідоме життя (значить, з тринадцяти-чотирнадцяти років) проймалося ідеями, на жаль, тільки ідеями, а не прикладами творення нового ладу на землі. Нехай воно у вас там було і не таке, як ми мріяли, хай це є і спекуляція наших проводирів на цих мріях, а все ж таки ця мрія, навіть проти їхньої волі, робила в наших душах свою дію. Все ж таки я все своє життя мріяв про ту справедливість, про те щастя людей і все життя своє я проймався ворожістю й ненавистю до капіталістів, до людей, які експлуатують, які тримають у соціяль-ному та політичному поневоленні цілі народи. Нехай я тепер виразно, свідомо бачу, що й у нас було та й є це саме, а часом то ще й гірше поневолення, ця сама експлуатація. Але з цього не випливає, що я повинен перестати почувати ворожість до насильників і експлуататорів, де б вони не були, що я сам можу стати таким. Ви не ображайтесь на мене, Мабель, за мою одвертість. І я ніякої пропаґанди з вами не роблю. Я просто пояснюю вам, через що я не можу бути вашим чоловіком і прийманим сином містера Стовера. Так само я розумію, що ви не зможете бути іншою, ніж ви є, ніж тою, якою вас зробило ваше життя. І з цим ми з вами нічого зробити не можемо. Я з товаришем поїду до Південної Америки. Ми закладемо там кооперативну майстерню й почнемо боротьбу проти вас за колектократію. А ви поїдете до Північної Америки і, якщо наша колектократія почне розвиватись, будете боротися проти нас. Це неминуче...
— А чому ж ви не можете починати вашу колектократію в Північній Америці? — тим самим суворим, діловим тоном кинула Мабель.
— Тому, що для Північної Америки в нас немає ніяких шансів хоч на крихітний успіх — капітал, містер Стовер нас одразу роздушить. А в Південній Америці...
— А звідки ви знаєте, що капітал буде вас душити? А як, навпаки, поможе вам?
Петро злегка засміявся.
— О, цього напевне не буде. Я вже мав нагоду чути відповідь капіталу, містера Стовера. Та й ви чули її. Ну, вибачте, Мабель, я мушу вже йти.
І він підвівся. Але Мабель не вставала. З тими самими суворо стягненими до переднісся бровами і за-тисненими устами вона пильно щось думала. Петро простягнув їй руку.
— Прощайте, Мабель.
Мабель злякано схопилась на ноги.
— Але ж ви не хочете сказати, що зараз виїздите? Петро на мент затримався з відповіддю і сказав:
— Ні, я зараз ще не виїжджу. Але завтра-після-завтра я мушу виїхати звідси — "сорок вісім годин". Я тільки прошу вас ще нічого не казати містерові Стове-рові. А коли я зникну, ви скажете йому, що мене, мабуть, схопили большевики і вивезли в СССР.
— Але ж ви дасте мені свою нову адресу? Ми ж будемо бачитись?
— Розуміється.
— Ми будемо ще говорити, Петре. Я завтра хочу з вами як слід говорити. Чуєте, Петре?
— Чую, Мабель. З охотою. А тепер...
І він раптом сильно обняв її, притяг до себе і почав жадібно, сліпо, хапливо цілувати її очі, лиця, плечі, груди. Нарешті вгризся в її уста своїми й довго, п'яно пив її всю. Потім раптом сильно відірвав її від себе, поклав на канапу й, не озираючись, майже вибіг із кімнати.